Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Одним з найпопулярніших українських письменників початку ХХ ст. був Володимир Винниченко. Перед ним, сином наймита-чабана, ще у ранньому дитинстві розкрилась потворність суспільної несправедливості. Суттєве місце в поетиці Винниченка належить сатиричним засобам виразності. Прикметно, що часто вістря своєї сатири автор спрямовує на потворні явища в українському патріотичному русі, очевидно, з тієї причини, що надмірні вболівання за „чистоту” в цій царині письменник сприймав особливо гостро. Ця авторська позиція має суттєве відношення до сповідуваної Винниченком теорії чесності з собою. Певною мірою новаторським було його висвітлення таких незвичних тоді для української літератури героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні ситуації (п’єси „Дисгармонія”, „Закон”, повість „Зіна”). Однак найулюбленішою для Винниченка є постать егоїста-циніка (з найбільшою силою зображена у романі „Записки кирпатого Мефістофеля”), який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають особистим переконанням.

Розвиток української мови та літератури, як і всієї української культури гальмувався через русифікаторську, колонізаторську політику російського самодержавства. Нових обертів ця політика набирає у другій половині ХІХ ст. Так, 1863 р. було прийнято указ міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону друкувати книжки, призначені для „народного употребленія” українською мовою. Малися на увазі книги релігійного, наукового змісту та шкільні підручники. Валуєвська заборона нібито обминала твори художньої літератури, але загальний тон указу не залишав сумніву, що й для цих книг будуть певні обмеження. Наступні десятиліття наявно показали, як російський царат крок за кроком нищив відроджене українство і його культуру.

Вершиною всіх протиукраїнських заходів самодержавства був таємний царський указ, підписаний Олександром ІІ у травні 1876 р. у німецькому місті Бад Емс, котрий виявився ще більш тяжким ударом по українській культурі, ніж попередня Валуєвська заборона. Емський указ мав форму таємної інструкції, що була підготовлена спеціальною комісією, яку очолював відомий реакціонер, полтавський поміщик Михайло Юзефович. Ця інструкція забороняла ввіз будь-яких українських книг і брошур з-за кордону (перед цим певну кількість україномовної літератури, у тому числі й шкільні підручники для недільних шкіл, увозили з Галичини), а також підтверджувала попередню заборону друкування українських творів та перекладів, крім історичних документів і художньої літератури (причому останні можна було друкувати без будь-яких відхилень від загальноприйнятого російського правопису й лише після розгляду в Головному Управлінні в справах друку). Емський указ забороняв навіть українські сценічні вистави та читання, а також друк україномовних текстів при музичних творах.  

Валуєвська та емська заборони завдали дошкульного удару українській науці, оскільки неможливість видавати наукові праці українською мовою змушувала деяких вчених вдаватися до белетристичного викладу наукового матеріалу. Після Емського указу друк в Україні будь-якого україномовного періодичного видання став неможливим. З 1895 по 1903 рр. з 230 книжок, що надійшли до цензури, дозволено було надрукувати лише 80 (тобто 30%). Художні твори, хоч на них повної заборони й не було, переслідувались дуже послідовно. Навіть у поезії цензура дуже прискіпливо відшукувала всілякі можливі алегорії та метафоричні порівняння, які б указували на вільнодумні чи сепаратистські прагнення українців.

Перші паростки професійного театрального мистецтва зароджуються на Полтавщині. В Полтаві 1810 р. було створено перший український професійний театр, репертуар якого складали, перш за все, п’єси І.П. Котляревського (що був одним з директорів цього театру). Тут певний час грав славетний російський актор М. Щепкін. Саме для цього театру І.П. Котляревський написав свої славнозвісні тори „Наталка Полтавка” та „Москаль-Чарівник”. Такі ж театри згодом постають у Харкові, Києві, Ніжині, Катеринослав. Їх репертуар складали п’єси І. Котляревського, В. Гоголя (батька М.Гоголя), Г. Квітки-Основ’яненка. Важлива роль у зміцненні реалістичних та демократичних принципів українського театру належить Т. Шевченку. Його драма „Назар Стодоля” – одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутовому, а на соціальному конфлікті. Перший український професійний театр у Галичині заснований 1864 р. у Львові.

Фундатором професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького, непересічного драматурга, режисера й актора. Як письменник-драматург М. Кропивницький дотримувався традицій так званої „етнографічної драми” („Дай серцю волю, заведе в неволю”, „Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, „Дві сім’ї”, „Олеся”, „Титарівна”). Поряд із М. Кропивницьким працював Михайло Старицький. Автор „Циганки Ази”, „Ой неходи, Грицю”, „Не судилося”, „За двома зайцями” віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.

На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). Він відмовився від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально-філософської драми („Безталанна”, „Мартин Боруля”. „Сто тисяч”, „Сава Чалий”). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: П. Мирний, Б. Грінченко, І. Франко, Леся Українка.

Невід’ємною складовою національного театру була українська музика Але серед усіх видів і жанрів застосування музики в театрі у розвитку найважливішого – опери – склалися найнесприятливіші умови, що пояснюється відсутністю приміщень і необхідністю оркестрового супроводу, відсутністю національної оперної традиції. У 1863 р. приятель Т. Шевченка і племінник П. Гулака-Артемовського Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу