Міжбюджетні відносини в Україні

‒доходи (за винятком тих, що згідно зі статтями 64, 66 та 69 цього Кодексу закріплені за місцевими бюджетами), що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори і обов'язкові платежі та Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів», а також від плати за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок державного бюджету України, та інших, визначених законодавством джерел, включно із коштами від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належать державі в майні господарських товариств;

‒гранти, дарунки у вартісному обрахунку;

‒міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів.

Як бачимо, джерела наповнення дер­жавного бюджету не конкретизовані. На­самперед, це стосується податкових над­ходжень. Ми вважаємо, що в Бюджетному кодексі повинен бути наведений перелік всіх податків і зборів, які формують державний бюджет, названі всі неподаткові надходження і доходи від операцій з капіталом, а не окремі з них (плата за послуги бюджетних установ, кошти від продажу активів, диві­денди на частку державного майна). Не можна визнати правильним законодавче врегулювання цього питання щорічними законами про Державний бюджет України. У щорічних законах повинні відображатись кон­кретні суми податків, неподаткових та інших надходжень, які мають наповнювати бюджет центрального уряду, відповідно до положень Бюджетного кодексу. У бюджетному законодавстві повинно бути забезпечено верховенство Бюджетного кодексу щодо всіх інших нормативних актів з питань функціонування бюджетної системи держави.

Неврегульованість нормативної бази щодо доходів державного бюджету може призвести до ситуації, при якій розподіл доходів між центром і регіонами здійснюватиметься поза правовим полем у режимі ручного управління [12].

Все вищесказане дає змогу зробити висновок, що забезпечення конституційних гарантій громадянам усіх регіонів України в отриманні суспільних послуг тільки через механізм розмежування доходів і видатків між окремими бюджетами, який визначений Бюджетним кодексом, є нереальним. Збалансування доходів і видатків у всіх ланках бюджетної системи, створення зацікавленості регіонів у нарощуванні власних бюджетних ресурсів можливе за умови передачі частини коштів з державною бюджету до місцевих бюджетів з використанням механізму міжбюджетних трансфертів.

Процес організації міжбюджетних трансфертів повинен бути спрямований на надання фінансової допомоги тим регіонам і адміністративно – територіальним одиницям, які мають менший податковий потенціал, а отже є фінансово бідними. При діючому порядку розмежування доходів і видатків між окремими бюджетами склалась ситуація, при якій бюджетам всіх регіонів надаються трансферти з державного бюджету, тобто вони є фінансово бідними.

Міжбюджетні трансферти перетворились із важеля бюджетного регулювання і надання фінансової допомоги бідним регіонам в інструмент перерозподільчих процесів. Причину такого становища слід шукати не в самій системі міжбюджетних відносин, а в недосконалості розмежування доходів між ланками бюджетної системи і рівнями влади.

Бідність бюджетів регіонів, їх висока залежність від отриманих трансфертів з центру обумовлені високим рівнем концентрації бюджетних ресурсів у бюджеті центрального уряду (понад 70%). Зниження рівня централізації можливе за умови передачі частки загальнодержавних податків до місцевих бюджетів. Це, насамперед, стосується податку на прибуток і податку на додану вартість. Як відомо, до місцевих бюджетів зараховується податок на прибуток, що сплачується суб'єктами господарювання комунальної форми власності. У державному бюджеті концентрується податок на прибуток від підприємств загальнодержавного рівня і недержавного сектора економіки. Для зниження рівня централізації доходів, зміцнення фінансової бази місце­вого самоврядування і зменшення обсягу міжбюджетних трансфертів пропонуємо спрямовувати до місцевих бюджетів 20, 0% податку на прибуток підприємств недержав­ної форми власності, що знаходяться на да­ній території. Податок на додану вартість, починаючи із 1997 р., у повному обсязі зараховується до державного бюджету. З метою зменшення за­лежності бюджетів регіонів від центру, вважаємо доцільним залишати в їх розпорядженні податок на додану вартість, у сумі, що ста­новить 5-20% від обсягу його надходжень на певній території [28].

Нормативи відрахувань від податку на додану вартість до місцевих бюджетів слід диференціювати залежно від величини розриву між видатками та доходами на одну особу наявного населення. Для Дніпропетровської, Донецької, Харківської, Запорізької, Луганської, Одеської областей норматив відрахувань доцільно встановити на рівні 5, 0%, для 13 регіонів з величиною розриву понад 1000, 0 грн. норматив відрахувань повинен бути максимальним (20, 0%).

Доцільність пропозицій щодо розподілу ПДВ та податку на прибуток підприємств між центральним та місцевими бюджетами підтверджується і міжнародним досвідом. Так, у Німеччині 44% ПДВ та 50% податку на прибуток корпорацій надходить до бюджетів земель і общин. У США основними доходними джерелами бюджетів штатів і муніципалітетів є податок з продажу, податок на нерухомість та податок на доходи фізичних осіб. У Литві 100% податку на прибуток підприємств комунальної власності, 50% на прибуток акціонерних товариств та приватних фірм закріплено за місцевими бюджетами [37].

У сучасних умовах питання міжбюджетних трансфертів набувають особливої актуальності в контексті децентралізації влади та майбутньої реформи адміністративно-територіального устрою. За таких умов пріоритетним напрям­ком реформування міжбюджетних відносин має стати законодавче закріплення розподі­лу повноважень між органами влади, оскільки розмежування видатків між бюджетами, ви­значене у Бюджетному кодексі України, відпо­віді на питання щодо повноважень місцевих влад повною мірою не діє. Наявний розподіл видаткових повноважень між бюджетами сьогодні вважається недосконалим, оскільки приналежність окремих повноважень до