Мова як суспільне явище

Отже, фонетична евфонізація писемного тексту не може відбуватися без урахування засобів усного мовлення, хоча в нехудожніх стилях (їх писемній формі) евфонізація відіграє загалом другорядну роль, підпорядковуючись змістові та спрямуванню тексту, його призначенню, традиціям жанру та ін.

Евфонічна недостатність офіційно-ділового та наукового стилів може бути пояснена ще й тим фактом, що в цих стилях вживаються переважно багатоскладові слова, а тому голосні фонеми рідше потрапляють у наголошені позиції, ніж це буває у розмовному мовленні й у мові художньої літератури.

Науковий та офіційно-діловий стилі в усній формі, яка для них є другорядною, не відзначаються інтонаційною різноманітністю. Серед трьох видів інтонації – граматичної, логічної й емоційно-експресивної – у названих стилях явно переважає граматична, звичайно пов’язана з синтаксичним членуванням речення і порядком слів.

У наукових та ділових текстах загалом інтонація не дуже виразна, ритм рівний, темп уповільнений, тон хвилеподібний з рівномірним піднесенням і спадом голосу, темброві відмінності теж незначні.

У писемному варіанті цих стилів інтонація передається рядом графічних засобів. Хоч графіка, пунктуація, різні знаки та позначки і не передають точно й достовірно інтонацій усного мовлення, усе ж у цих стилях усталилися деякі прийоми їх відтворення. Такі графічні засоби, як курсив, розрядка, півжирний шрифт, вживаються тоді, коли якась частина повідомлення вимагає певного посилення або послаблення (насамперед логічного). Так само усталені, загальноприйняті скорочення певного кола слів також вказують на спосіб їх інтонування, на їх допоміжну роль у тексті. Дужки, в яких звичайно вміщуються вставлені конструкції, також є аналогами певного інтонування (пришвидшеної вимови, зниженого тону), що й здійснюється при усному відтворенні тексту. Деякі інтонації загалом не властиві для нехудожніх стилів, тому й відповідні розділові знаки в них майже не вживаються (знак оклику, знак питання, крапки).

Основною формою побутування публіцистичного стилю є також писемна, тому евфонічні його засоби й засоби інтонування передаються графічно та пунктуаційно, як у діловому й науковому стилях, проте діапазон цих знаків набагато ширший, оскільки публіцистичні тексти значно багатші інтонаційно. Засоби передачі цих інтонацій різні: шрифти, розміри літер, розміщення компонентів (у заголовках), використання великої літери, членування слова (спів-життя, спів-переживання, герой і до-герой та ін.). Інтонаційний малюнок газетного тексту досить виразно, передають розділові знаки (лапки, тире, дужки, знаки оклику й питання). Так, тире і дужки виділяють другий план розповіді, вводять коментарі, розкривають і увиразнюють зміст окремих частин тексту та ін. Слова, на які припадає емоційно-експресивний наголос, часто беруться в лапки: “Три нових комбайни “заганяв” він на цих полях. І не просто азартно “витряс з них душу”, а розумно вибрав, виманив з них усі кінські сили, всі потужності, всю міць заліза” (В. Яворівський).

Типова для окремих газетних жанрів громадянсько-патетична інтонація передається з допомогою комбінування названих розділових знаків (вживання їх значною мірою умовне, як і сам характер газетної експресії). Проте самі розділові знаки не створять потрібного ефекту, якщо для цього не було використано засобів лексики та синтаксису. Оскільки пунктуація виробилась як засіб писемно-книжної фіксації мови, розмовні конструкції не вкладаються в пунктуаційні норми, викликаючи різнобій у їх пунктуаційному оформленні, порівняйте: “Народна дружина. Якій їй бути?”; “Цехком... У чому його роль?”; “Труднощі – хто винний?”; “Гарантована оплата: як вона здійснюється?” (інтонування цих заголовків однотипне, розділові знаки – різні).

Художня мова прагне видобути додатковий експресивний ефект навіть з тих евфонічних засобів, які надає їй норма: це фонетичні варіанти смислово рівнозначних слів, належних до різних частин мови (втікач – утікач), стилістично співвіднесені варіанти слів (вільний – вольний, одна – єдина), паралельні форми часток (би – б, же – ж), які дають змогу урівноважувати звучання голосних і приголосних у реченні.

Евфонічно-ритмічні якості художньої мови зростають і за рахунок варіантів дієслівного суфікса (-ти, -ть; -ся, -сь): повільний, спокійний плин мови потребує форм з -ти, -ся, рвучкий жвавий – -ть, -сь: “Летим... Дивлюся – аж світає, край неба палає, соловейко в темнім гаї сонце зустрічає” (Т. Шевченко) і “Дівчата кинулись до куща, одламали по маленькій гілці...” (І. Нечуй-Левицький).

Звукопис у художніх творах проявляється по-різному й виконує неоднакові функції. Найпростішим проявом звукопису є звуковідтворення, при якому в текст включаються передані фонетичними засобами мови крики тварин та птахів, звуки машин, механізмів, плин води та ін. Усі ці явища відтворюються не в повнозначних словах, а в звукових комплексах, які не належать до мовної системи, а творяться автором у кожному окремому випадку: “Пу-гу-гу-у-у! – застогнав пугач серед лісу” (Панас Мирний). Звучання таким способом передаються начебто безпосередньо, проте вони справляють враження одноплощинних, оголених.

Звукопис може здійснюватись також за допомогою звуконаслідувальних слів, у складі яких повторюються фонеми, що нагадують відповідні звуки природи чи навколишньої дійсності: “На землю злізла ніч... Ніде ані шиширхне” (П. Гулак-Артемовський). Цей спосіб звукопису значно ефективніший, бо дає можливість забезпечити злиття наслідуваних звуків із значенням відповідних слів (порівняйте: “Ш-ш-ш!” і шепіт, шепотіти, шептуха, пошепки).

За час існування сучасної української літературної мови в художніх текстах була вироблена