Мова як суспільне явище

Друга важлива особливість українського наголосу – його рухомість. Це означає, що наголос може змінюватися в різних формах одного й того ж слова: стінá – стíни, земля'  – зéмлю, зробúти – зроблю'  – зрóбиш. Словесний наголос може виконувати функцію диференціації слів або їх граматичних форм.

Наприклад, наголос допомагає диференціювати об’є'    днання у значенні ‘організація, товариство, спілка’ (статут об’є'  днання) і об’єднáння у значенні ‘дія’ (відбулося об’єднáння сил); облáднання у значенні ‘сукупність механізмів, приладів, пристроїв’ (нове облáднання) і обладнáння у значенні ‘дія’ (закінчено обладнáння кабінету).

Наголос розрізняє омографи (однакове написання, але різне звучання внаслідок різного наголошування): вúгода (діяти з вúгодою) і вигóда (квартира з вигóдами); похíдний (похíдний рюкзак) і похіднúй (похіднúй від іменника); лíкарський (лíкарська допомога) і лікáрський (лікáрська рослина); вíтряний (вíтряний день) і вітрянúй (вітрянúй двигун). Необхідно правильно наголошувати подібні слова, щоб уникнути непорозуміння.

Словесний наголос виконує також форморозрізнювальну функцію. Найчастіше наголос виступає засобом розмежування відмінкових форм іменників однини та множини. Наприклад: свіжі новúни – не чув новинú, зелені поля – край пóля і под. Також наголос розрізняє дієслівні форми доконаного і недоконаного виду: почали засипáти – треба засúпати, будемо скликáти – наказав негайно склúкати. Звичайно, у наведених прикладах різниця в граматичному значенні підтримується контекстом, але наголошування теж відіграє свою роль.

Таким чином, український наголос має ряд особливостей, знання яких сприяє удосконаленню усного мовлення.

Окремі закономірності наголошування. Різномісність і рухомість українського наголосу значною мірою ускладнюють засвоєння акцентуаційних норм. Тому важливе значення має з’ясування закономірностей наголошування. Розгляньмо деякі з правил наголошування, насамперед ті, де найчастіше доводиться спостерігати порушення:

а) у двоскладових іменниках чоловічого роду, що в однині мають наголошений перший склад, у формі множини наголос пересувається на останній склад: áвтор – авторú, кóрпус – корпусú, óкруг – округú, пáспорт – паспортú, пóяс – поясú, сéктор – секторú. Таке наголошування наявне в усіх відмінкових формах: округíв, округáм, округáми, в округáх. Водночас є незначна група іменників, які мають нерухомий наголос: вéктор – вéктори, глóбус – глóбуси, рóзмір – рóзміри.

Рухомий наголос часто мають і трискладові іменники, що в однині мають наголошений перший або другий склад, а у множині функціонують з наголошеним закінченням. На такі слова слід звернути увагу, оскільки часто вони є назвами професій або звань: дирéктор – директорú, інспéктор – інспекторú, профéсор – професорú, редáктор – редакторú, але: прибíчник – прибíчники, застýпник – застýпники;

б) переважна більшість двоскладових іменників жіночого роду, які закінчуються на -ка, у відмінкових формах множини має наголос на закінченні: бáйка – байкú, гóлка – голкú, кáртка – карткú, мúска – мискú, нúтка – ниткú, хáтка – хаткú, рýчка (для писання) – ручкú.

Водночас є іменники, у яких наголос залишається нерухомим: жмéнька – жмéньки, кíшка – кíшки, пáпка – пáпки, прóбка – прóбки.

Переміщення наголосу у відмінкових формах множини можна бачити й у значній частині трискладових іменників на -ка: вказíвка – вказівкú, говíрка – говіркú, колючка – колючкú, пампýшка – пампушкú, пóмúлка – помилкú, сторíнка – сторінкú. Разом з тим є чимала група трискладових іменників з накореневим наголосом у відмінкових формах множини: зáгадка – зáгадки, примíтка – примíтки, розпúска – розпúски.

Подібні особливості наголошування бачимо у відмінкових формах множини чотири- і п’ятискладових іменників на -ка: сторíночка – сторіночкú, товáришка – товаришкú;

в) слід звернути особливу увагу на наголошування віддієслівних іменників середнього роду на -нн(я), частина яких досить активно функціонує в науковому та офіційно-діловому стилях мовлення. У більшості випадків такі іменники зберігають наголоси дієслів, від яких вони утворені. Це може бути наголошення на корені: дúхати – дúхання, кúдати – кúдання, налáгодити – налáгодження. Також подібні іменники можуть мати наголошений суфікс: запитáти – запитáння, навчáти – навчáння, пізнáти – пізнáння, повстáти – повстáння. Іменники, утворені від дієслів з наголошеним префіксом, наприклад, з префіксом ви-, як правило, мають наголошений префікс: вúдужати – вúдужання, вúрахувати – вúрахування, вúнищити – вúнищення. Такі іменники переважно означають завершену дію. Треба звернути увагу на деякі іменники з префіксом ви-, який у відповідному дієслові, як правило, наголошений, що не збігається з наголошуванням іменника: вúзнати – визнáння, вúгнати – вигнáння, вúдати – видáння.

Невелика частина іменників не зберігає наголос відповідного інфінітива: підвестú – підвéдення, відомстúти – відóмщення, звестú – звéдення;

г) слід також звернути увагу на наголошування непохідних двоскладових прикметників. Значна частина їх уживається з наголосом на закінченні: блідúй, малúй, новúй, нуднúй, піснúй, ряснúй, тіснúй. Під упливом російської мови подібні прикметники іноді наголошують неправильно. Водночас є чимало двоскладових непохідних прикметників, які мають наголос на корені: бóсий, вóгкий, кóсий, тúхий, цíлий.

Досить часто неправильно наголошують двоскладові якісні прикметники з суфіксом -к(ий). Нормативним є наголос на закінченні: вузькúй, в’язкúй, жаркúй, легкúй, мілкúй, низькúй, липкúй, тонкúй, тяжкúй, слизькúй, різкúй, рідкúй, чіткúй.

Серед відносних прикметників можуть виникати проблеми з наголошуванням прикметників з суфіксом -ан- (-ян-). Прикметники, утворені