Національно-Визвольний pyx на Західноукраїнських Землях

 

Вступ

РОЗДІЛ І. ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ

1.1 Розгортання національно-визвольного руху, спроба окреслення майбутніх кордонів Української держави

1.2 Переговори у Петрограді щодо автономії України та її майбутніх кордонів відповідно до етнографічного принципу

1.3 І Універсал Центральної Ради

РОЗДІЛ ІІ. ПЕРШІ ЕЛЕМЕНТИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

2.1 II Універсал Центральної Ради

2.2 Центральна Рада – крайовий орган влади, та поширення її влади на українські губернії

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОГОЛОШЕННЯ ТА ІСНУВАННЯ УНР

3.1 Жовтневі події у Києві

3.2 III Універсал Центральної Ради

3.. Утворення радянської «УНР»

3.4 Проголошення незалежності УНР

IV. ВІДРОДЖЕННЯ УНР. ДИРЕКТОРІЯ

4.1 Падіння гетьманського режиму

4.2 Відречення гетьмана од гасла самостійної України

4.3 Утворення Директорії

РОЗДІЛ V. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

5.1 Утворення ЗУНР

5.2 Північна Буковина і Хотинщина

5.3 Закарпатська Україна

5.4 Декларація про возз'єднання українських земель у єдиній державі

Висновок

Використана література

 

 

Суспільні зміни, що відбуваються на наших очах, не мають аналогів у житті кількох поколінь. Ми можемо з болем констатувати, що український народ знає своє минуле набагато гірше, ніж інші народи. Керівники тоталітарної імперії, в яку намертво було вмонтовано Україну, чудово розуміли, що людьми легше управляти, коли вони не усвідомлюють героїчних традицій предків. Тому ці керівники прагнули до того, щоб українці мали деформовану історичну свідомість. Особливо цілеспрямовано й методично ідеологічні наглядачі державної партії фальсифікували історію передостаннього 20-го століття. В результаті уроки визвольної боротьби наших попередників залишалися незасвоєними навіть професійними істориками, які не мали доступу до відповідних архівних матеріалів.

Зникнення державної партії, проголошення незалежності України і розпад Радянського Союзу поклали край усій попередній офіційній історії, усім стереотипам та ідеологічним штампам. Перед вченими розкрилися можливості розробити і проголосити історичну концепцію, що базується не на догмах, а на правді життя.

Саме Лютнева демократична революція 1917 р. вперше у нові часи відкрила перед українським народом реальні перспективи побудови власної держави. У розділах моєї роботи висвітлюється зростання національної свідомості українського народу, боротьба за державні права, створення першої демократичної держави на території України – Української Народної Республіки (УНР), виникнення в подальшому інших форм української державності-гетьманату та УСРР.

 

Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, яка фактично перебрала на себе функції всеросійського координаційного центру, бажала мати справу не з незліченною кількістю Рад, а з великими обласними утвореннями. Даючи директиви на місця, виконком Петрораду накреслив конфігурацію областей, що не збігалися з етнографічними кордонами. Зокрема, об'єднувалися Ради Херсонської, Таврійської, Бессарабської і частини Подільської та Волинської губерній, які входили в Одеський військовий округ, а також Ради Румунського фронту і Чорноморського флоту. Координуючим органом цього об'єднання став Румчород (Центральний виконавчий комітет Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу). Ще більше місцевих Рад об'єднав Харківський обласний виконком на території Харківської і Катеринославської губерній, Області Війська Донського. Центром третього утворення став Київ, обласним виконкомом якого об'єднувалися Ради п'яти губерній – Київської, Полтавської, Чернігівської, Курської і Воронізької. Отже, територія України поділялася на не зв'язані між собою частини, до яких приєднувалися неукраїнські землі. На Київському обласному з'їзді Рад, який відбувся наприкінці квітня, сталася перша проба сил між українською і всеросійською революційною демократією у питанні про автономію України [4].

Прагнучи зберегти контроль над обласним з'їздом, київські Ради робітничих і солдатських депутатів готували його потай від українських організацій. Дізнавшись про з'їзд із газет за кілька днів до його початку, Центральний комітет Селянської спілки дав телеграфну директиву в губернії й повіти негайно прислати делегатів. Устигли приїхати в основному делегати від Звенигородського повіту, але числом, яке перевищило кількість усіх делегатів від робітників і солдат. Організатори з'їзду змушені були допустити їх до роботи в селянській секції, хоча й не визнали мандатів. Секція негайно запропонувала з'їздові резолюції про автономію України у федеральній Росії, про формування українських військових частин і про розв'язання земельної проблеми тільки українським народним парламентом. Керівництво з'їзду на чолі з П. І. Незлобіним з порога відкинуло ці резолюції й постановило вважати секційні засідання передз'їздівськими нарадами, а на самий з'їзд обрати делегатів від селян по два на повіт. Розгнівані селяни покинули з'їзд. Цей конфлікт прискорив організаційне відокремлення Української селянської спілки від Всеросійського селянського союзу.

Новий, більш серйозний конфлікт спалахнув у зв'язку зі спробами формування українських військових частин. Початок їм поклала вимога 3 тис. солдатів, які перебували на збірних пунктах у Києві, відправити їх на фронт як українську військову частину. Київські Ради робітничих і солдатських депутатів та комітет об'єднаних громадських організацій засудили цю вимогу й виявили готовність силою зброї розігнати «бунтовщиків і дезертирів». Центральна Рада заступилася за них і висловилася за доцільність сформування окремого українського полку. Разом із тим вона заявила, що має намір формувати українські частини тільки в тилу. Ця заява була відповіддю на численні застереження про те, що переформування військових частин за національною