Національно-Визвольний pyx на Західноукраїнських Землях

Зміст досягнутої угоди текстуально оформлявся у двох різних за формою документах. Документ уряду назвали проектом постанови «Про національно-політичне становище України. Центральна Рада побажала оформити його як II Універсал. Обидва документи мали оголошуватися одночасно. Оскільки троє міністрів не мали повноважень діяти від імені уряду, вони повезли опрацьований документ до Петрограду, звідки повинні були повідомити про його затвердження телеграфом. Після цього Центральна Рада діставала можливість оголосити II Універсал.

На засіданні 2 липня Тимчасовий уряд заслухав звіт Терещенка і Церетелі (Керенський з Києва поїхав на фронт) про переговори і досягнуту угоду. Засідання було бурхливим і призвело до урядової кризи. Троє міністрів від партії кадетів категорично виступили проти надання українцям найменших ознак автономного устрою І на знак протесту вийшли з уряду. Міністр шляхів сполучення Н. В. Некрасов проголосував за угоду, але мусив вийти з партії кадетів.

Наступного дня у Київ прийшла телеграма з постановою «Про національно-політичне становище України». Після цього Центральна Рада затвердила текст II Універсалу й опублікувала його українською, російською, єврейською і польською мовами.

В Універсалі, датованому 3 (16) липня, вказувалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками від інших народів, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії України. Поповнена Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган – Генеральний секретаріат, що буде представлений на затвердження Тимчасовому урядові як носій найвищої крайової влади цього уряду в Україні. За згодою з національними меншинами Центральна Рада підготує закон про автономний устрій України для внесення його на затвердження Установчих Зборів. До затвердження цього закону Центральна Рада зобов'язується не здійснювати самочинно автономії України. При кабінеті військового міністра, генеральному штабі і верховному головнокомандуючому Центральна Рада матиме своїх представників, які почнуть комплектувати окремі частини виключно українцями, наскільки таке комплектування не порушить боєздатності армії. Остаточне слово у цій справі матиме військовий міністр.

Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалася територія, на яку мала поширюватися влада Центральної Ради та її Генерального секретаріату. Не уточнювалися також повноваження секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду, які продовжували існувати. Одначе політичні здобутки лідерів українського визвольного руху не варто недооцінювати. Виступаючи на засіданні Ради, М. С. Грушевський вказав: «Ви вислухали II Універсал Центральної Ради, в якім говориться про нову стадію українського життя. Ми вступаємо на вищий щабель і дістаємо фактичну автономію України з законодатним і адміністративним органами – Радою і Секретаріатом. Ми повинні пам'ятати, дістаючи ці органи, що треба все об'єднати під їх управою, щоб від моральних форм власті ми перейшли до правової власті». Слова голови Ради присутні зустріли овацією [9].

Історичне значення узгодженого по всіх пунктах з Тимчасовим урядом II Універсалу Центральної Ради переконливо підтверджує гостро негативна реакція кадетської партії – найпослідовнішого охоронця цілісності імперії: вона відкликала своїх міністрів з уряду, який «принизився» принциповими поступками на користь національно-визвольного руху. Юрист зі світовим іменем, барон Нольде в кадетській газеті «Речь» писав з гірким сарказмом: «Ні сіло ні впало уряд з енергійним князем Г. Львовим на чолі виправив помилку царя Олексія Михайловича і Петра Великого; нашвидкуруч, між двома потягами, троє російських міністрів та проф. Грушевський порозумілися в справі утворення української держави».

 

 

Передбачені II Універсалом переговори про поповнення Центральної Ради представниками неукраїнської революційної демократії завершилися успішно. 12 липня відбулося перше засідання Малої Ради у поповненому складі (40 членів – від українських організацій, 18 – від національних меншин).

Повний склад Центральної Ради збільшився до 822 членів. Більше половини місць належало представникам від Рад – Всеукраїнської Ради селянських депутатів (212), Всеукраїнської Ради військових депутатів (158), Всеукраїнської Ради робітничих депутатів (100), загальноросійських неукраїнських Рад робітничих і солдатських депутатів (50).

Другою за чисельністю групою стали представники від соціалістичних партій – загальноросійських (40), єврейських (35), українських (20) і польських (15). Невелика кількість представників від українських партій цілком зрозуміла: діячі національно-визвольного руху делегувалися в Центральну Раду переважно через систему Рад [3].

Третьою за чисельністю групою були представники від професійних, просвітних, економічних і національних молдавських, німецьких, грецьких, білоруських та ін. організацій. Нарешті, останньою групою були представники від міст та губерній.

Реальне число мандатів значно поступалося цій розкладці, бо не всі партії та організації цілком заповнювали виділені їм місця. Одна Центральна Рада справді об'єднала переважну більшість організацій, що виникли в пореволюційній Україні. Отже, вона стала не тільки національним, а й територіальним представницьким органом.

У своєму розширеному складі Центральна Рада заново затвердила призначених раніше генеральних секретарів на