Національно-Визвольний pyx на Західноукраїнських Землях

У середині липня Винниченко, Барановський і Рафес виїхали в Петроград, щоб узгодити з Тимчасовим урядом повноваження Генерального секретаріату як крайового органу влади. Їм довелося чекати, поки сформується другий склад коаліційного Тимчасового уряду, а відтак почалися виснажливі переговори, схожі скоріше на двобій. Найбільш конфліктною виявилася, як і слід було чекати, проблема території, на яку поширювалася автономія. Російський уряд зайняв тут безкомпромісну позицію. Минуло три тижні, і Винниченку довелося їхати в Київ на сесію Центральної Ради без будь-якого результату. Уже без нього на початку серпня уряд затвердив для Генерального секретаріату «Тимчасову інструкцію».

У цьому документі за підписом О. Ф. Керенського вказувалося, що дії українського уряду поширюються тільки на п'ять губерній – Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і частково Чернігівську. Відступаючи од досягнутої місяцем раніше угоди, російський уряд оголошував Генеральний секретаріат своїм органом, а не органом Центральної Ради. Це означало, що український уряд перед Радою не відповідає, працювати разом з нею не зобов'язаний і міг лише, якщо бажав цього, подавати їй на обговорення свої пропозиції. Виявляючи суто азіатську хитрість, російський уряд бажав зсередини підірвати новонароджувані елементи української державності шляхом розпалювання конфліктів між законодавчою і виконавчою владами. До всього Генеральний секретаріат фактично не одержував виконавчих функцій, а ставав лише передавальним органом: губернські власті повинні були надсилати свої заяви й одержувати розпорядження не прямим шляхом, як раніше, а через Київ. Отже, український уряд перетворювався на маріонетку. Проте навіть у передавальних функціях він обмежувався: «у негайних і невідкладних випадках» російський уряд залишав за собою право безпосередньо зноситися з місцевими органами влади. Нарешті, зі сфери компетенції Генерального секретаріату взагалі вилучалися військові і продовольчі справи, пошта і телеграф, суд.

Перед Центральною Радою постала нелегка проблема: що робити далі? В. Винниченко назвав одержаний з Петрограда документ «миршавим клаптиком паперу», але радив його прийняти, бо це була тимчасова інструкція тимчасового уряду. М. Порш запропонував не приймати інструкції, але все-таки використати її як ґрунт для дальшої боротьби. Лунали вимоги відхилити інструкцію й перейти до збройної боротьби з російським урядом. Але Центральна Рада не мала військової сили, до такого повороту подій не були готові народні маси і, нарешті, протистояння російському урядові зруйнувало б український фронт і привело б до окупації України німецькими та австро-угорськими арміями. Після бурхливих дебатів Центральна Рада взяла інструкцію до відома й стала чекати дальших подій.

 

 

В останній декаді жовтня у Києві працював III Всеукраїнський військовий з'їзд» Вітаючи його від імені Центральної Ради, М. С. Грушевський висловив упевненість в тому, що боротьба народу за національне визволення закінчиться перемогою, тобто створенням власної держави – Української Народної Республіки.

Ці оптимістичні слова пролунали в розпал чергового, надзвичайно тяжкого конфлікту Центральної Ради з Тимчасовим урядом. На інформацію про те, що в Києві розпочалася практична підготовка до скликання Українських Установчих Зборів, уряд зреагував істерично. Міністр юстиції П. М. Малянтович наказав прокуророві київської судової палати негайно розпочати слідство з метою притягнення Винниченка та інших генеральних секретарів до кримінальної відповідальності. Важко сказати, як розвивався б цей конфлікт, але 25 жовтня одна зі сторін відійшла в небуття. Більшовики оволоділи Петроградом і скинули Тимчасовий уряд. II Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому переважали більшовики, утворив новий російський уряд-Раду народних комісарів на чолі з В. І. Ульяновим-Леніним.

Після одержання перших телеграфних звісток про події в Петрограді ввечері 25 жовтня Мала Рада зібралася на закрите засідання разом з представниками інших організацій, щоб утворити надзвичайний орган виконавчої влади. Постанова була стислою:

«Центральна Рада одноголосно постановила утворити революційний комітет для охорони революції на Україні. На всій території України комітет має розпоряджатися всіма силами революційної демократії, і йому підлягають, в порядку охорони революції, всі органи влади означеної території. Комітет відповідальний перед Українською Центральною Радою і негайно приступає до діяльності» [11].

При комітеті утворився штаб, який мав подбати про організацію відсічі контрреволюційним силам. У зверненні до громадян України Комітет заявив, що перешкодить будь-яким виступам проти інтересів революції, не зупиняючись перед вжиттям збройної сили. Зазначалося, що влада комітету поширюється на дев'ять українських губерній. За кілька днів до жовтневого перевороту в Петрограді козацька військова рада проголосила Кубанську область окремою республікою у складі Російської Федерації. Поважаючи волю населення Кубані, Центральна Рада відмовилася од претензій на цю частину етнографічної території України. Єдиний фронт революційної демократії розпався вже на другий день, коли у київських Радах робітничих і солдатських депутатів, а потім і в Малій Раді стало обговорюватися питання про оцінку жовтневого перевороту в Петрограді. Російські есери, меншовики і