Нація та націоналізм

1. Походження поняття нація.
2. Теорії нації.
3. Сутність поняття націоналізм, шовінізм, расизм. Типи націоналізму
4. Етнополітичні процеси в країнах Західної Європи (інтеграційні та сепаратистські тенденції).
5. Етнонаціональна політика України. Охарактеризувати на основі досвіду Закарпатської області.

 

Центральним поняттям етнополітики є термін «етнос». Він походить з давньогрецької мови і означає «негрек», «чужинець», «ідоловірець». З V ст. до н. е. цей термін використовували у значенні «плем’я негрецького походження» або «народ негрецького походження». Самі себе греки називали «демосом», а інших народів – «етносами».

Нині понятя «етнос» стало науковим і використовується для позначення всіх історичних типів людських спільнот від племені, народностей до сучасних націй.

Слово «нація» походить від латинського natio (порода, рід, плем’я, походження, народження). У своїх промовах Ціцерон називав «націями» віддалені та «варварські» народи. Поширеним слово «нація» було в середньовічних університетах. В Паризькому університеті вже в 1220 р. існували «нація Франції», «нація Пікардії», «нація Нормандії». В Болонському університеті інувало 35 націй студентів і викладачів.

У Франції та Англії термін нація поступово починає набувати політичних ознак і ним позначається все населення країни незалежно від етнічного походження. Так, в останній чверті XVIII ст. слово нація у французькій мові стало еквівалентом слова народ і вживалося, як його відповідник. Дені Дідро у своїй “Енциклопедії” визначає націю як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом. Абат Ватель у 1758 р. ототожнював націю з державою. Це значення терміна нація набувало дедалі більшої популярності в Франії та Англії. Але досить часто новостворені централізовані держави (Англія, Франція) використовували термін нація в такому значенні з суто практичних міркувань. З самого початку процес націотворення в Англії стикався з значними труднощами. Населення країни складалося з підкорених кельтів та панівних англосаксів, Північно-Східні райони країни відомі як Данло заселяли нормани – нащадки переселенців з Данії та Норвегії, а після завоювання Англії Вільгельмом герцогом Нормандії, на Півдні країни осіла значна частина переселенців у Франції. Крім того тривалий час англійська еліта розмовляла французькою мовою. Тому не дивно, що в Оксфордському університеті існував поділ на Південну та Північну нації[1, 40].

Процес націотворення у Франції був чимось подібний до англійського. В межах Франції жили як близькі мовно та культурно французам етноси, так і прибульці з Данії (Нормандія) та кельти – бретонці, які різко відрізнялися як мовою, так і етнічним корінням. Використання ж поняття нація у політичному сенсі, тобто називаючи всіх жителів країни французькою чи англійською націями дозволяло централізованій державі поступово асимільовувати етнічні меншини, знищуючи їх еліту, а поступово через адміністративні впливи та асиміляторську політику мову, культуру, а відтак і почуття належності до іншої нації. Красномовним є приклад Англії, виступаючи в 1707 р. в Парламенті з нагоди об’єднання (чи завоювання!!!) Англії і Шотландії, англійська королева висловила надію, що обидва народи зіллються в одну націю. Зараз лише 4, 6% шотландців розмовляють гельською мовою, але шотландці так і не злилися в одну націю з англійцями, і незважаючи на втрату мови демонструють свою ідентичність саме як шотландців[15]. Щось подібне відбувалося і в Франції. Створення централізованої держави власне етнічними французами та їх військове, економічне та культурне панування, завдяки саме сильній централізованій державі дозволило їх асимілювати провансальців, бургундців та інші етноси. Так, Франсуа Мійон твердить, що ще в середині 19 ст. провансальською мовою розмовляло більшість жителів Провансу, тоді як на початку 20 ст. мало хто знав цю мову, а вже до середини 20 ст. вона повністю була витіснена із вжитку [15].

Більшість філософів та громадсько-політичних діячів Франції та Англії продовжували ототожнювати націю з усім населенням країни незалежно від етнічного походження. Зокрема Руссо в “Конституційному проекті для Корсики” пропонує нацією називати все населення певної території. Руссо також вказав на те, що нація існує передусім на рівні емоцій, а також, що нація не обов’язково мусить мати власну державу. Пізніше ці тези різні дослідники трактували по-різному.

Ще один француз, Берсаль, ототожнював націю з усім населенням країни, яке відчуває свою єдність і має почуття патріотизму до певної території.

Едмунд Берк на перший план в поясненні терміну нація висунув такі ознаки Закони та соціальні інститути.

Ренан в ессе “Що таке нація” характеризує націю “як кінцевий результат довготривалої роботи, жертовності й відданості. Нація – це велика спільність, створена розумінням, усвідомленням жертви колись принесеної і готовність до нової жертви. Вона існувала в минулому, вона відновлюється в сучасності реальною дією, розумінням, чітко висловленим прагненням продовжувати життя спільноти[9, 45]. Ренан вважається засновником психологічного розуміння нації.

Проте існувало й інше розуміння поняття нації, німецьке розуміння. Тут нація однозначно трактувалася як кровна та культурна єдність. В 1486 р. в одному з імперських законів уперше була застосована назва “Римська імперія німецької нації” [19, 34]. Закони Римської імперії німецької нації діяли на всіх землях, заселених етнічними німцями, при цьому кровна спорідненість і мова відігравала визначальну роль.

Більшість німецьких мислителів також обґрунтовували подібне розуміння поняття “нації”.

Йохан Готфрід Гердер в праці “Про походження мови” визначав, що саме мовна спільність і кровні зв’язки згуртовують спільноті і роблять її монолітною[19, 56].

Інший німецький філософ