Нація та націоналізм

Творець теорії націоналізму Фрідріх Ліст в праці “Національні системи політичної економії” визначає націю як кровно-культурну спільноту, яка таким чином забезпечує єдність всередині системи. Ліст не особливо розробляв поняття “нація” оскільки вважав, що це поняття давно визначено. Він приділяє основну увагу модернізації нації, створення нацією ефективної системи мобілізації, контролю та управління. Все це втілюється в державі з сильним централізованим урядом. Нація для того й створює державу, щоб краще захищати свої інтереси[19].

Дослідники вважають, що причиною етніцистського розуміння нації була роздробленість Німеччини. Відсутність єдиної централізованої держави і приклади асиміляції нормандців, бургундців змушували німецьких мислителів шукати засоби уникнення асиміляції; таким засобом стало етнічне розуміння нації, яки сприяло тіснішій консолідації німців довкола єдності культури, мови, та спільності етнічного походження.

 

 

Один з класиків соціології та політології Макс Вебер також не оминув проблеми нації. Він продовжував німецьку традицію ототожнення нації з кровно – культурною спільнотою. Проте вказував, що жоден чинник не відіграє вирішальної ролі, так расово – антропологічна спільність не може бути визначальною, оскільки відомо чимало випадків коли іноземці ставали ярими націоналістами в Німеччині. Однак безумовно цей чинник дуже важливий, бо він забезпечує єдність нації[9, 46]. Інший об'єктивний чинник, мова, за Вебером, – один із найважливіших. Мовна спільнота, на його думку, с нормальною основою дія держави, і нація може існувати па основі спільності мови і літератури. У ньому підношенні Вебер не виходив за рамки традиційного німецького розуміння терміна «нація», з його наголосом па культурних аспектах, розуміння, започаткованого те Гердером. Щоправда, і цей чинник був хоча й необхідним. проте недостатнім для існування нації, як категорії суб'єктивної. Вебер згадував швейцарців, французьких канадців та німецькомовних ельзасців як ті народи, які складають нації без спільності мови. Туг діяли інші визначальні чинники: спільні звичаї, суспільні структури, світосприйняття, історичні традиції[9, 46].

Жодний з об'єктивних складників «нації» не відігравав, на думку Вебера, визначальної ролі. Кожний з них був важливим, необхідним, бажаним, але починав відігравати якусь роль у формуванні нації лише у взаємодії з іншими, передусім, суб'єктивними складниками.

У цьому контексті постає логічним той факт, що нейтральним поняттям, яке синтезувало в собі різноманітні характеристики національної індивідуальності, була, за визначенням М. Вебера, «культура». Культура в методології Вебера не зводилась лише до сфер літератури та мистецтва, хоча саме вони були найвиразнішими її виявами й «двигунами». Культура охоплює ширше коло цінностей, які формують індивідуальність суспільної групи під назвою «нація»: у цьому сенсі можна віднести до культури й такі категорії, як національний характер, спосіб мислення і спілкування, звичаї – усі вияви духовності, які відрізняють одну національну спільноту від іншої. «Значення «нації», – писав М. Вебер, загалом пов'язується з вищістю, або ж, принаймні, з унікальністю культурних цінностей», які можна зберегти і розвивати лише шляхом культивування індивідуальності спільноти»[9, 47. ]

У веберівській концепції культури як визначального елемента суттєвих характеристик нації, сполучались універсалістський і партикуляристський підходи.

Перший із них полягав у тому, що існують певні формальні ознаки, «стандарти», притаманні будь-якій культурі будь-якої нації. Одним із таких стандартів, на думку Д. Бітсма, с існування літературної мови і літератури

Спільноти, які не відповідали ньому стандартові, були, за визначенням М. Вебера, «некультурними. Відповідно, маси залишаються «некультурними” доти, доки вони перебувають поза впливом «високої» культури, що виробляється елітами[9, 45].

Другий підхід полягав у тому, що кожна культура має індивідуальні, унікальні риси, які. власне, дають можливість відрізняти одну національну спільноту під іншої. І ця індивідуальність, культурна унікальність проявляються, насамперед., у літературі та мистецтві. Здатність спільноти створювати і свідомо плекати духовні цінності, якісно підмінні від цінностей інших спільнот, пов'язувалась зі здатністю розвивати писемну культуру[]. Культуру твориться на двох рівнях, масовому всім народом і вищому інтелектуалами, які роблять масову культуру спільною для всього населення країни.

Спільноту можна вважати нацією лише тоді, вважає Вебер, коли вона оформлена у власну держану, або ж свідомо прагне нього; наприклад, угорців, чехів і греків націями пробило їхнє прагнення до державності. Це прагнення природно виникає на ґрунті визнання цінності певної культури і намагань зберегти і розвинути її[9, 47]. Держава може вижити лише тоді, коли існує почуття єдності національної спільноти, особливо в питанні підтримки державної влади. Водночас нація здатна зберегти свою культуру, тобто свою національну індивідуальність, лише завдяки протекції державної влади. Нація, яка має весь набір наведених Вебером ознак розглядалася ним як „ідеальний тип” такі нації на його думку склалися лише в Європі.

 

 

 Найбільш повно і чітко ця теорія була сформульована професором Масачусетського технологічного інституту Карлом Дойчем в праці «Націоналізм та соціальна взаємодія». Одне з базових понять К. Дойча – взаємна відповідність або «компліментарність» (complementarity), здатність елементів певної структуривзаємно доповнювати,