Нація та націоналізм

Найвпливовішою є історична типологія націоналізмів Ганса Кона. На його думку історично склалися два типи сучасного націоналізму: «західний» (раціональний) та «східний» (культурницький; містичний) націоналізм. На Заході націоналізм був породженням ери Просвітництва, він базувався на раціональних мотивах, обстоював ідею рівності, свободи і братерства, принципи відкритого суспільства. Націоналізм Заходу виник як політичний феномен побуди держави на національній основі. «Культурницький» націоналізм виник на Сході (Азія, Центральна і Східна Європа) в авторитарних, закритих суспільствах. «Східний» націоналізм відкидає раціоналізм, вимагає повного підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави, абсолютизує принцип колективізму.

Відомий примордіаліст Ентоні Сміт виділяє «етноцентричний» та «поліцентричний» націоналізм. «Етноцентричний» націоналізм виникає в стародавні часи. Яскравим прикладом такого націоналізму є панеллінізм Давньої Греції, з його ідеями релігійно-етнічно-культурної єдності і протиставлення «варварському Сходу». Поліцентричний націоналізм виникає в Новий час. Для поліцентричного націоналізму пріоритетними є інтереси своєї нації, однак національна спільнота має увійти до «товариства націй», не претендуючи на власну винятковість. Е. Сміт виділяв в низку так званих націоналістичних рухів:

• антиколоніальний;
• інтеґраційний;
• сепаратистський;
• іредентистський.

Таким чином, феномен нації і націоналізму належним чином представлений в науковій літературі. Найбільш поширеними є комунікативна, етатистська та етнологічна (етніцистська) теорії нації. Нації поділяли на «історичні» і «неісторичні», «культурні» і «політичні», «старі» і «нові». Націоналізм як феномен політичного життя по-різному трактується дослідниками. Виділяють ряд типів націоналізму: гуманістичний, якобінський, традиційний, ліберальний, інтеґральний (К. Гейз) ; «західний» та «східний» (Г. Кон) ; «етноцентричний» і «поліцентричний» націоналізм (Е. Сміт).

 

 

 

Аналізуючи досвід національно-державного будівництва європейських країн Е. Сміт виділяв 2 типи етносів, що трасформувались у нації:

«народні» («вертикальні») етноси, які сформувались родинних груп, кланів (Північна та Східна Європа) ; тут склались етнічні нації;

«аристократичні» («горизонтальні») етноси, що включали сусідні реґіони та нижчі верстви країни в етнічну культуру вищих прошарків етнічної спільноти (західноєвропейські країни – Англія, Іспанія, Бельгія, Швейцарія) ; тут сформувались політичні нації.

Що стосується країн Західної Європи, то можна на деталізованих прикладах проілюструвати кількісні показники політичних та етнічних націй.

 

Федеративна Республіка Німеччина (82 300 000 осіб; 92% німці) ;

Австрійська Республіка (8 065 166 осіб; 99% австрійці) ;

Французька Республіка (58 870 000 осіб; 92% французи; 3% північноафриканці) ;

Королівство Нідерландів (16 044 000 осіб; 96% голландці) ;

Італійська Республіка (56 305 568 осіб; 98% італійці) ;

Портуґальська Республіка (10 355 824 особи; 98% португальці) ;

Королівство Норвеґія (4 520 900 осіб; 94% норвежці, 1% саамі) ;

Королівство Швеція (8 887 000 осіб; 87% шведи; 1% фінни і саамі) ;

Королівство Данія (5 349 000; 96% данці, 1% фарерці) ;

Фінляндська Республіка (5 195 000 осіб; 93% фінни, 6% шведи) ;

Ірландія (3 828 000 осіб; 95% ірландці) ;

Республіка Ісландія (282 000 особи; 98% ісландці).

 

Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії (59 995 000 осіб; 81% англійці, 10% шотландці, 2% валлійці) ;

Королівство Бельгія (10 263 000 особи; 58% фламандці, 32% валлони) ;

Швейцарська Конфедерація (7 300 000 осіб; 65% германошвейцарці, 18% франкошвейцарці, 10% італошвейцарці) ;

Королівство Іспанія (41 117 000 осіб; 72% іспанці, 16% каталонці, 7% ґалісійці) ;

Князівство Андорра (66 000 осіб; 61% каталонці, 30% іспанські кастильці) ;

Князівство Ліхтенштейн (32 863 особи; 63% ліхтенштейці, 15% швейцарці, 9% німці) ;

Велике Герцогство Люксембурґ (439 764 особи; 72% люксембуржці, 9% портуґальці, 5% італійці).

 

В цих країнах відбуваються різновекторні (об’єднавчі / інтеґраційні та розмежувальні / сепаратистські) етнополітичні процеси.

I. Об’єднавчі (інтеґраційні) етнополітичні процеси проявляються у зміцненні та зближенні етнічних спільнот. Виділяють окремі варіанти об'єднавчих процесів:

Етнічна консолідація (лат. consolidatio – зміцнення) – процес злиття близьких за мовою і культурою етнічних груп у більш великий етнос. Такий процес, ймовірно, можна зафіксувати в Швейцарії, де попри протиріччя германошвейцарців, франкошвейцарців, італошвейцарців та ретороманців, через державотрчий фактор відбуваються консолідаційні етнополітичні процеси.

Етнічна асиміляція (від лат. аssimilatio – уподібнення) – поглинання, розчинення самостійного етносу або його частин всередині іншого, більшого державотворчого. Етнічну асиміляцію можна зафіксувати в Нідерландах (асиміляція фризів) ; в Італії (автономний статус Фріулі-Венеції-Джулії (словеномовна меншина), Трентіно-Альто-Алідже (німецькомовна меншина), Валле Д’Аоста (франкомовна меншина) ; асиміляція етносу саамі в Норвегії, Швеції та Фінляндії; асиміляція лужицьких сербів в Німеччині.

Міжетнічна інтеґрація (лат. integratio – об’єднання частин в ціле) спостерігається під єгідою творення Єдиної Європи. Ряд країн ЄС формують єдині стандарти життя, що відображається на етнічній царині.

 

II. Розмежувальні (сепаратистські) етнополітичні процеси проявляються у відокремленні певної частини від етносу або ж розподолі етносу на кілька частин, які набувають власної етнічності.

Під сепаратистськими етнополітичними процесами слід розглядати і прагнення деяких політичних сил під націоналістичними лозунгами відокремити певну частину державної території і набути