+3 8(066) 185-39-18
fнавколишнього життя, плекає людські ідеали.
Народна дидактика, спираючись на народну філософію, хоч і стихійно, але дійшла до цілком матеріалістичного погляду на життя.
Основна мета народної дидактики – навчити кожного бути людиною. «Будь людиною!», «Не губи ніколи людської гідності!» – такі слова діти часто чують від дорослих.
Своїм корінням дидактика виходить із народної педагогіки, цього багатовікового узагальненого народного досвіду навчання і виховання молодого покоління, який ґрунтується на народній мудрості і виражається у прислів´ях, приказках, традиціях, обрядах тощо. «Чого Івась не навчиться, того Іван не знатиме», – у цих простих словах, образній і лаконічній формі народ висловив думку, що освіта людини з найбільшою користю відбувається у ранньому віці. За словами того ж Я. Коменського «вона тільки у цьому віці і може відбуватися». Чітка і зрозуміла думка: «Краще один раз побачити, ніж сто разів почути» – не вимагає жодних додаткових пояснень та аргументацій [1, с. 19 ].
Дидактичні принципи – це основні положення, якими керується вихователь при організації навчання. Принципів навчання в народній дидактиці ніхто не видумував. Вони постали емпіричним шляхом на основі узагальнення народної практики навчання і відкриття його найтиповіших об'єктивних закономірностей.
Народна дидактика наскрізь оптимістична. Вона вірить у силу навчання. Тому й закликає: «Не кажи – не вмію, а кажи навчусь». Навчання має бути доступним, відповідати віку і рівню розвитку дитини. Принцип доступності навчання в народній дидактиці вимагає, щоб нові знання були посильними для дитини, ґрунтувалися на її життєвому досвіді, уже здобутих знаннях, щоб кожна порція нових знань підносила особистість на вищий рівень розвитку, вела її від легкого до трудного, від невідомого до відомого, від простого до складного. Доступність не означає спрощеності чи штучного полегшення. Навчання – не забавка і не розвага, а серйозна, наполеглива праця. Справжнє навчання те, що вимагає долання певних труднощів («Доки не впріти, доти не вміти», «Хто хоче знати, тому треба менше спати»), що дає людині знання, які вона може зберегти протягом усього свого життя. Спрямування народної дидактики в майбутнє, орієнтація на додержання принципу міцності навчання зафіксовані, зокрема, в таких народних висловах: «Що в молодості навчишся, то на старість як знайдеш», «Учись змолоду – пригодиться на старість», «Учись – на старість буде як знахідка» [23, с. 27].
Методи навчання – це способи педагогічних дій, за допомогою яких досягається засвоєння знань, умінь і навичок, а також розвиток пізнавальних і творчих здібностей людини. Прийом є частиною методу, його деталлю, що виявляється в окремих операціях мислення, моментах процесу засвоєння знань, формування вмінь і навичок. Методи і прийоми навчання в народній дидактиці мають психолого-педагогічний вплив на особистість. До того ж вони дуже прості, легкі й загальнодоступні в застосуванні, розраховані на масове користування, а не тільки педагогами-професіоналами. Умовно їх можна поділити на чотири групи: наочні, словесні, практичні і ігрові.
Народна дидактика живе в пам'яті народу, масовій навчальній практиці трудящих, навчально-виховних народних традиціях. Школою, підручником, уроком для тих, хто вчиться за народною дидактикою, є життя і праця. Народна дидактика відзначається не тільки великою масовістю аудиторії, а й широким педагогічним діапазоном виявлення змісту, принципів, методів і форм навчання з явною тенденцією до їх дальшого розвитку й удосконалення [2, с. 78].
Народна педагогіка – складова і невід'ємна частина загальної духовної культури народу. Слова великого російського педагога К. Д. Ушинського про те, що «виховання існує в російському народі стільки віків, скільки існує сам народ», цілком відносяться до всіх інших народів. Разом з тим вони припускають, що народна педагогіка виникла в глибокій старовини, що вона історично передувала наукової педагогіки і впливала на її ранні форми. Аналіз історії стародавньої педагогічної думки народів Середньої Азії і Казахстану показує, що перші соціальні пам'ятники педагогіки з'явилися під прямим впливом народного життя, народної педагогічної культури. Справедливо твердження істориків педагогіки С. Д. Бабішіна і Б. Н. Шітюрова, що «давньоруські мислителі як представники офіційної педагогіки не могли не враховувати багатющого досвіду виховання, накопиченого співвітчизниками». Від «Слова про закон і благодать» Іларіона до «Блискавка Данила Заточника» спостерігаються постійні звернення до мудрості народної педагогічної думки. Цей взаємозв'язок є найважливішою рисою творів XI – XIII ст..
Дослідники давньоруської педагогічної думки переконливо показали взаємовплив і взаємообумовленість офіційної та народної педагогіки, які доповнюють і збагачують один одного. Якщо в офіційній педагогіки завжди відчувався вплив церкви і ідеології пануючих класів, то народна педагогіка, хоча і певною мірою піддавалася цим впливам, у цілому виражала думи і сподівання народу, його уявлення і вихованні і навчанні молодого покоління. Аналогічну картину наступності ми спостерігаємо і в історії педагогічної думки народів Середньої Азії та Казахстану.
Аналіз спадщини Ібн Сини (Авіценни), Біруні, Джамі, Хорезмі, Дехльові, Хайяма, Навої, Фарабі, Сааді та інших просвітителів показує, що їхні ідеї про виховання зокрема тісно перегукується з ідеями і думками, вираженими в пам'ятках народної педагогіки: в приказках, прислів'ях, казках, переказах. Більше того деякі перекази народ безпосередньо пов'язує з вчинками, життям і діяльністю великих людей.
Ці вчені висловлювали ідеї гуманізму, наголошували на необхідності прищеплення молодому поколінню високих моральних якостей, виховання їх у дусі любові до праці, поваги до старших, дружби та