Право власності на землю

 

1.1 Право власності на землю територіальних громад

1.2 Право власності на землю держави

1.3 Права власників земельних ділянок

2.1 Надання у постійне користування

2.2 Продаж та інші операції

 

 

Земельні відносини в Україні посідають і посідатимуть одне з чільних місць у житті держави та її громадян. Тому цілком очевидно, що вони мають бути належним чином врегульовані законодавчо. Так, відповідно до ст. 13 Конституції України земля є об’єктом права власності українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування у визначених Основним Законом межах.

Як свідчить історичний досвід, питання зміни системи земельних відносин вимагають обережних і поступових дій. Проте розв’язання проблеми підвищення ефективності агропромислового комплексу та забезпечення продовольчої безпеки держави було кілька років тому штучно замінено запровадженням системи швидких революційних змін земельних відносин, насамперед на селі. Це призвело до масових і порушень права власності на землю та занепаду однієї з головних галузей економіки – сільського господарства. Про це, зокрема, свідчить зростання звернень громадян до Уповноваженого з прав людини за захистом своїх прав з цих питань. Так, якщо у 2001 р. надійшло 480 звернень щодо порушення права власності на землю, у 2002 р. – 648, то у 2005 р. – 1805.

З прийняттям Земельного Кодексу питання правового регулювання власності на землю набуває все більшої потреби, а тому цим і визначається актуальність теми.

Об’єктом дослідження у роботі виступає право власності на землю як юридичне поняття, а предметом – державна та комунальна власність на землю як різновиди власності юридичних осіб.

Мета роботи – проаналізувати існуючий стан справ щодо правового регулювання питань державної власності на землю. Відповідно до мети роботи сформулюємо наступні її завдання:

аналіз існуючих норм законодавства, які регулюють питання державної та комунальної власності на землю;

виявлення розбіжностей між конституційними нормами та проектами законів щодо реформування системи власності на землі державного та комунального фонду;

встановлення оптимальних шляхів вирішення юридичних проблем, пов’язаних із питанням регулювання державної та комунальної власності на землю.

Право на землю громадян, а також юридичних осіб, територіальних громад та держави регулює основний документ у сфері земельних відносин – Земельний кодекс України.

Питанням регулювання власності на землю присвятили свої праці В. Годованець, В. Кампо, В. Копейчиков, В. Кравченко, В. Погорілко, Ю. Тодика, О. Фрицький та інші автори. Однак і досі джерельна база норм регулювання питань комунальної власності залишається одним з найменш розроблених, а тому потребує пильної уваги.

З метою обґрунтування ролі та значення системи джерел конституційного права у цілому та її окремих різновидів в регулювання відносин комунальної власності в роботі також буде висвітлено такі питання:

місце і роль різних джерел конституційного права у регулюванні вищезазначених відносин комунальної форми власності, теоретичних і практичних засад функціонування цих джерел;

співвідношення юридичного і фактичного змісту конституційно-правового регулювання цих відносин в умовах трансформації місцевого самоврядування (від традиційної до інноваційної або європейської моделі його розвитку) ;

особливе значення судової практики для конституційно-правового захисту права комунальної власності у відносинах органів місцевого самоврядування;

законодавче регулювання питань комунальної власності.

 

 

Право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного Кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (грунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Суб'єктами права власності на землю є[14, 2]:

а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності.

 

 

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

До земель комунальної власності, які не можуть