Особливості процесу інтеграції республіки Хорватія до європейського союзу

Крім того, в 1996 році Радою ЄС був прийнятий «Регіональний підхід для країн Південно-Східної Європи», що передбачав ряд заходів із забезпечення успішної реалізації Дейтонських угод 1995 року35 з метою досягнення миру, політичної та економічної стабілізації у країнах Західних Балкан. Своєю чергою, ЄС зобов’язався надати державам регіону торговельні преференції, фінансову допомогу по лінії програми PHARE36, укласти з ними договірні відносини.

У червні 1999 року ЄС ініціював прийняття нової програми – Пакту стабільності для Південно-Східної Європи. Ідея Пакту була висунута в «плані Фішера», який міністри закордонних справ ЄС вперше обговорили в травні 1999 року і прийняли так звану загальну позицію. Пакт стабільності являв собою міжнародну ініціативу, яка об’єднала зусилля країн балканського регіону, ЄС, США, Росії, міжнародних та фінансових організацій з метою досягнення стабільності на Балканах. У рамках реалізації Пакту західно-балканським країнам пропонувалося встановити новий тип договірних відносин з ЄС, який передбачав би в перспективі можливість їх вступу до Євросоюзу за умови виконання Копенгагенських критеріїв. Одночасно з Пактом стабільності ЄС ініціював інтеграційну стратегію для держав Західних Балкан – Процес стабілізації та асоціації (далі ПСА).

ПСА передбачав новий тип договірних відносин між ЄС і західно- балканськими країнами у формі Угод про стабілізацію та асоціацію, які розроблялися на індивідуальній основі для кожної держави і передбачали низку заходів з метою поступового включення країн Західних Балкан в процес європейської інтеграції: приведення національного законодавства у відповідність до законодавства ЄС, створення зони вільної торгівлі з ЄС, взаємодію з ЄС у низці областей, а також розвиток регіонального співробітництва.

Крім того, в рамках ПСА Євросоюз взяв на себе зобов’язання надання економічної та фінансової допомоги в рамках програми CARDS38, а також торговельних концесій державам регіону (так звані Автономні торговельні заходи, що передбачали взаємне відкриття ринків).

Такий регіональний підхід забезпечив активне залучення Хорватії до регіональних інтеграційних процесів та договірні відносини з ЄС задовго до офіційного декларування своєї стратегічної мети набуття членства в ЄС. З іншого боку, регіональна складова, зокрема, що стосується примирення та усунення проблемних питань з порядку денного двосторонніх відносин з сусідніми країнами, зайняла визначне місце серед критеріїв, які Хорватія мала виконувати задля наближення до членства в Євросоюзі.

У рамках «регіонального підходу» офіційний Загреб намагався переконувати Євросоюз не розглядати увесь регіон Західних Балкан «у пакеті». Хорватське керівництво, починаючи з 90-х років, завжди наполягало на «індивідуальному підході», зокрема, і до членства в ЄС, і наполегливо відкидало будь-яке включення до груп з іншими балкансь- кими державами, наголошуючи, що інші кандидати в регіоні занадто відстають у післявоєнній відбудові та встановленні стабільних демократичних інституцій та мають не лише нерозв’язані внутрішні проблеми, а й відкриті суперечки зі своїми сусідами (як Сербія і Косово).

Ще одним вагомим фактором, який вплинув на визначення та перебіг подальшого євроінтеграційного процесу Хорватії, це наслідки війни за незалежність 1991-1995 років. Починаючи з 1991 і до 2000 року зовнішня політика РХ була сфокусована передусім на забезпечення міжнародного визнання новопроголошеної незалежної держави та забезпечення її територіальної цілісності. Це питання було найвідповідальнішим для країни, як через тривалу окупацію частини її території (Республіка Сербська Країна – самопроголошена, невизнана республіка, утворена на території незалежної Хорватії у 1991 році. Включала в себе частини території Північної Далмації, Західної Славонії, звільнені у 1995 році в результаті військових операцій «Блискавка» та «Буря», а також Західного Срієму, Східної Славонії та Бараньї, які мирно реінтегровані до складу Хорватської держави у 1998 році згідно з Ердутським договором), так і через перебування до 1995 року в РХ миротворчої місії UNPROFOR (діяла у 1992-1995 рр. з метою нагляду за перемир’ям у Хорватії), що обмежувало її суверенітет та незалежність. Лише після повного відновлення державного суверенітету над всією територією РХ як військовими, так і мирними засобами, на порядку денному зовнішньої політики Хорватії з’являється мета європейської та євроатлантичної інтеграції.

Слід зазначити, що такі негативні явища під час війни за незалежність, як вигнання сербів, знищення їх майна, військові злочини проти сербського населення, значною мірою вплинули на специфіку євроінтегра- ційного діалогу РХ з ЄС. За допомогою різних механізмів міжнародна спільнота змусила Хорватію визнати той факт, що «хорватська війна за незалежність та протистояння сербській агресії, яка керувалася з Белграда, супроводжувалася систематичним переслідуванням сербського цивільного населення, вбивством сербського населення в містах від Сла- вонії до Ліки та всеосяжним спустошенням і руйнуванням сербських анклавів під час звільнення окупованих територій».

Зокрема, до критеріїв набуття Хорватією членства в ЄС були додані таки умови, як забезпечення сприятливих умов повернення біженців і розселених осіб, повернення і відбудова їхнього майна, знищеного під час бойових дій, та забезпечення прав національних меншин, включно з їх репрезентацією в органах місцевої та центральної державної влади,