Особливості процесу інтеграції республіки Хорватія до європейського союзу

Окрім того, поряд із стійкими проєвропейськими поглядами, у післявоєнні часи з’являються і перші євроскептичні настрої в РХ, основою яких стало загальне переконання хорватів щодо нездатності або небажання ЄС завадити війні на просторі колишньої СФРЮ. Так, рівень недовіри до Євросоюзу був більш-менш постійним і сягав близько 54% протягом 1995-2005 років, хоча лише 20% громадян до 2003 року були проти вступу країни до ЄС. До 2004 року ця цифра збільшилася до 40% і з 2005 року кількість критиків європейського майбутнього залишалася приблизно однаковою43.

Такі настрої пояснюються й тим, що країна з моменту незалежності перебувала під керівництвом ультраконсервативної політичної сили Хорватська демократична спільнота (ХДС) та її глави і президента Республіки Хорватія Франьо Туджмана, для яких ідея ліберальної багатоетнічної та мультикультурної наддержавної структури, заради вступу в яку слід було б відмовитися від частини важко здобутого суверенітету і незалежності, була неприйнятна. З одного боку, Ф. Туджман та ХДС заявляли, що «Хорватія завжди належала Європі» за географічними, культурними та політичними ознаками і тому «має повернутися до Європи» та «залишити Балкани позаду»44. З іншого боку, хорватський президент, як упевнений націоналіст та прихильник ідеї національної держави особисто був скептичним з приводу багатонаціональних держав, зокрема й Європейського союзу45. Зокрема, як писав колишній радник президента РХ з зовнішньополітичних питань М. Нобіло: «партія влади і сам Туджман великою мірою були єврофобами та підозрілими стосовно ліберальних європейський ідей, які через інтеграцію зменшують ідентичність малих народів»46. За словами Нобіло, Туджман говорив, що: «Європейський Союз не є справжньою європейською спільнотою, і що попередні «царства» також розпадалися»47.

Суттєвий прогрес у відносинах з Брюсселем офіційний Загреб зміг зробити лише після смерті Франьо Туджмана 10 грудня 1999 року та гучної поразки консервативних політичних сил на парламентських та президентських виборах у вересні-жовтні 2000 року. Як свідчили опитування громадської думки наприкінці 2000 року, лише 5% громадян підтримували політику влади під керівництвом ХДС. Причиною такої втрати популярності партії, яка керувала країною протягом дев’яти найважчих років, стали гучні корупційні скандали та систематичні зловживання владою провідними представниками партії.

Нова ліберально-демократична коаліція, очолювана прем’ єр-міністром РХ Івіцею Рачаном (Соціал-демократична партія) та президентом РХ Стє- паном Месичем (Хорватська народна партія) розпочала нову епоху конструктивних відносин з Брюсселем. Вже у грудні 2000 року відбувся Загребський Саміт глав держав та урядів країн ЄС, на якому лідери Євросоюзу закликали всі держави Західних Балкан прискорити свій шлях до ЄС. Таким чином, починаючи з 2000 року членство в ЄС та НАТО набуває статусу стратегічної зовнішньополітичної мети Хорватської держави.

Подальший процес євроінтеграції Республіки Хорватія відбувався прискореними темпами. 20 жовтня 2001 року Хорватія підписала Угоду про стабілізацію та асоціацію, яка вступила в силу 1 лютого 2005 року. У лютому 2003 року Хорватія подала заявку на членство в ЄС, у червні 2004 року отримала офіційний статус кандидата на членство і вже в грудні 2004 року Рада ЄС прийняла рішення про початок переговорів з Хорватією щодо її вступу до Європейського Союзу у березні 2005 р. у разі її повного співробітництва з Міжнародним карним трибуналом для колишньої Югославії. Така залежність євроінтеграційних процесів від співробітництва з Гаазьким трибуналом не була випадковістю. По-суті, Євросоюз побудував свою політику щодо балканських країн на необхідності делегітимізації екстремістських націоналістичних ідеологій як передумови для членства в ЄС.

Протягом 2001-2004 років у відносинах Загреба і Брюсселя виникло напруження через висунення Міжнародним карним трибуналом для колишньої Югославії обвинувачень проти відомих хорватських генералів Анте Готовіни, Рахіма Адемі та Яна Бобетко за скоєння ними військових злочинів у 1990-х роках. Це загальмувало початок переговорів про членство аж до жовтня 2005 року, а в грудні того ж року був заарештований та виданий міжнародному правосуддю хорватський генерал Анте Готовіна.

Жодне питання не поляризувало політичну сцену «післятуджмановської» Хорватії так, як питання співробітництва з МКТЮ. Обвинувачення проти хорватських генералів, які в країні вважалися національними героями, сприймалися як напади на так звану «Вітчизняну війну» та сприймалися частиною суспільства як атака на саме «єство хорватської незалежності»50. Ситуація погіршилася у зв’язку із початком розгляду справ військових злочинів хорватськими національними судами. Одна з найбільш масштабних демонстрацій відбулася 11 лютого 2001 року у м. Спліт, коли близько