Особливості сучасних управлінських концепцій та їх запровадження у практиці вітчизняних підприємств

Отже, якщо прихильники школи людських відносин зосереджувалися на проблемах налагодження мікроклімату в колективі, то представники школи наук поведінки намагалися допомогти працівникові в усвідомленні своїх власних можливостей для самовиявлення в процесі праці.

Одним з недоліків школи наукового управління і класичної школи було те, що вони до кінця не усвідомлювали ролі і значення людського фактора, що у кінцевому рахунку є основним елементом ефективності організації. Тому школу психології і людських відносин, яка усунула недоліки класичної школи, часто називають неокласичною школою.

На відміну від школи наукового управління, що займалася в основному питаннями раціональної організації праці окремого робітника і підвищенням ефективності виробництва, представники класичної школи зайнялися розробкою підходів до удосконалювання управління організацією в цілому.

Але підводячи підсумки бачимо, що всі школи та підходи направлені на те, щоб покращити ефективність управління (і, відповідно, функціонування) організації, але кожна з них пропонує для цього різні інструменти, спираючись на попередній досвід та привносячи щось своє відповідно до часу, отже далі- детальніше. 

 

 

Сукупність сучасних концепцій менеджменту можна звести до трьох видів (підходів): процесного, системного, ситуативного. Короткий огляд інших концепцій наведений в Додатку Б.

Процесний підхід – це розгляд всієї діяльності компанії як мережі взаємодіючих процесів, що протікають усередині організаційної структури компанії і реалізовують мету її існування [1, c 1].

Системний підхід — це філософія управління, метод виживання на ринку, метод перетворення складного в просте, сходження від абстрактного до конкретного.[2 с. 58].

Ситуативний підхід до управління полягає в тому, що при реалізації функцій менеджменту (планування, контроль тощо) слід виходити з умов конкретної ситуації, що склалася на момент прийняття (виконання) рішення. При цьому мають місце чотири обов’язкових компоненти ефективного управління: аналіз ситуації, вибір оптимального підходу до здійснення управління в конкретній ситуації, підтримання гнучкості та рухомості застосовуваного управлінського стилю, управління повинно забезпечити необхідні зміни для пристосування до конкретної ситуації [11].

Найважливішими стають ті принципи, які дають змогу повністю розкрити потенціал людини і спрямувати його на користь організації:

 розвиток творчих здібностей персоналу;

 залучення співробітників до розроблення управлінських рішень;

 опора на систему гнучкого лідерства серед персоналу та особисті контакти працівників із зовнішнім оточенням;

 використання таких методів співпраці з людьми, які забезпечують їх задоволення роботою;

 постійна і цілеспрямована підтримка індивідуальної ініціативи працівників фірми і організацій, які з нею співпрацюють;

 чесність і довіра в ділових відносинах;

 орієнтація на високі стандарти роботи і прагнення до нововведень;

 обов'язкове визначення розміру внеску працівника у загальні результати;

 орієнтація на перспективу розвитку;

 опора на загальнолюдські цінності та соціальну відповідальність бізнесу перед людьми та суспільством загалом.

Наведені вище принципи взято за основу сучасної парадигми управління. Використання їх дає змогу будь-якій організації розвиватися, видозмінюватися відповідно до вимог часу. Але кожна організація, спираючись на потенціал своїх працівників, має відшукати, для себе ті принципи і методи, що сприятимуть успішній роботі і відповідатимуть вимогам і запитам ринку.

Ці правила мають визначати філософію ведення бізнесу, організаційну поведінку, формувати уявлення про ринки споживачів, про конкурентів, про технології та її зміни тощо. Вони повинні спиратися на сильні сторони фірми і враховувати слабкі, окреслювати сфери діяльності і визначати орієнтири розвитку, давати змогу адекватно оцінити результати діяльності і своєчасно формулювати нові цілі.

Важливою складовою сучасного управління є цільовий підхід .

Згідно з “Енциклопедією бізнесмена, економіста, менеджера”, програмно- цільове управління визначається як один з видів управління, в основу якого покладено орієнтацію на досягнення певної цілі, шляхи і способи її досягнення, управління окремими елементами програми [5].

На думку економістів Б.А. Райзберга та А.Г. Лобко, програмно-цільове управління є методом вирішення складних проблем шляхом прийняття та проведення системи програмних засобів, орієнтованих на цілі, при досягненні яких вирішуються проблеми [13, 128 с].

На підставі аналізу літературних джерел можна стверджувати, що найбільш прийнятним визначенням сутності програмно- цільового управління є: це один іх видів досягнення певної цілі, шляхи і способи її досягнення, розробка програми прийняття рішень по певній реальній ситуації (задачі), управління окремими елементами програми, що дозволяє контролювати взаємодію всіх ланок та елементів організаційно- економічного механізму діяльності підприємства.

Розглянемо застосування програмно-цільового управління на прикладі вітчизняного підприємства, що виготовляє сільськогосподарську продукцію.

Для багатогалузевих сільськогосподарських підприємств економічно вигідне виробництво продукції рослинництва та тваринництва. За допомогою програмно-цільового підходу до управління розроблено програми приорітетів вирощування товарних культур. На основі запропонованої моделі складено матрицю економіко-математичної задачі, що дало можливість дослідити формування підприємницьких варіантів господарювання залежно від обраної стратегії розвитку підприємства та наявного ресурсного потенціалу. 

Для виявлення причин, що впливають на пріоритетність виробництва сільськогосподарської продукції на підприємствах України проведено дослідження щодо застосування економіко- математичних методів в системному підході . 

Однією з умов ефективного функціонування сільськогосподарського підприємства є одержання максимуму прибутку від реалізації виробленої ним продукції. З огляду на це розроблено варіанти рішень щодо пріоритетності виробництва сільськогосподарських культур в умовах приорітетності виробництва сільськогосподарських культур в умовах обмеженого фінансово-кредитного забезпчення. За допомогою