Особливості використання церковної та релігійної лексики в романі Ю. Збанацького «Хвилі»

У середині лютого 1942 року затриманих в Остерському та Козелецькому районах припровадили до чернігівської тюрми. Умови там були жахливі — люди голодували: дві варені картоплини зранку та півлітра води, в якій варили бульбу, — вдень. Оце і все. Аби “розвантажити” переповнені каземати, з Києва на один день викликали зондеркоманду, котра розстріляла 400 чоловік. В’язнів кількох камер, у тому числі й Збанацького, не встигли знищити. Згодом Юрія перевели до Яцівського концтабору, де всі були задіяні на сільськогосподарських роботах. Якось під час лагодження покрівлі майбутньому письменникові вдалося втекти. Але саме того дня прийшла до Збанацького з вузликом сухарів мати. Кинулися шукати бранця, а його немає. На мотоциклах, з собаками влаштували погоню. Добіг нещасний до болота, занурився у воду і просидів так до ночі. Маму ж у помсту за сина знищили в “душогубці”, а 12-річного брата поліцаї замордували у рідному селі. Повернувшись на Остерщину, втікач зв’язався з підпільниками, і вже через два-три дні в районі почали формувати загін імені Щорса. [10]

Звідусіль стікалися люди. До партизанського краю, що пролягав між Києвом та Черніговом, входило десятки сіл, де організовували відділи самооборони, підпорядковані командуванню загону. Антигітлерівські акції, бої на найважливіших стратегічних тилових напрямках змусили кинути на щорсівців п’ятдесятитисячну армію нацистів, озброєну танками, авіацією, артилерією. 

Сподвижнику Збанацького білорусу Ригору Незаю запам’яталося, як розгромили вони ворожий гарнізон, полонивши чимало поліцаїв і трьох чи чотирьох офіцерів вермахту. Це були вояки вже похилого віку, котрі насаджували на окупованих землях “новий порядок”. 

Ворога треба знищити — безсумнівно. Але ж село розташоване поблизу райцентру, а там — численний гарнізон. Окупанти, в помсту, спалили б поселення. І тоді командир прийняв несподіване рішення: офіцерів зодягли в старі полотняні штани й сорочки, взули у постоли, залишивши тільки військові кашкети, й наказали марширувати до своєї частини. Під команду “айн, цвай, драй” ті рушили. 

Бої кипіли на кожному кілометрі, в кожному лісі й переліску. Ворог почав поливати з повітря пальним лісові масиви. Гинули бійці, мирне населення, але край так і зостався партизанським. Мало того, щорсівці форсували Дніпро й перейшли на білоруську землю. Найрадісніша мить для народних месників настала, коли під Ніжином розвідники стрілися з передовими підрозділами Радянської Армії і вивели їх у придесення. Як згадував Юрій Оліферович, головним бойовим лозунгом був тоді — “Дайош рідний Дніпро! Дайош Київ!”. До вечора передова розвідрота пройшла через тріумфуюче партизанське межиріччя і форсувала Дніпро. Почалася епопея на берегах Славутича — битва за столицю України. На партизанських човнах та плотах річку перепливли 19 вересня. Головне завдання Українського штабу партизанського руху — забезпечити переправу регулярних частин через Десну і Дніпро — з’єднання виконало і тепер підлягало розформуванню: кому випадало тримати зброю, були зараховані в діючу армію, а кому ні — по домівках. 

Як перший секретар підпільного райкому партії, Збанацький деякий час займався відновленням народного господарства в регіоні. Але невдовзі командування з’єднання викликали до Харкова в штаб партизанського руху в Україні. Там Юрій Оліферович мав довгу розмову з Тимофієм Строкачем, котра закінчилася словами: “Тримати партизанський край майже на околиці Києва, паралізувати водні шляхи на Дніпрі та Десні, організовувати для армії переправи, розвалювати “новий порядок” біля столиці — цього цілком досить для будь-якої військової частини”. 

“У Харкові тоді зібралося нас кілька командирів партизанських загонів та з’єднань, які вийшли з боїв,— згадує Юрій Збанацький.— Почалися нудотливі і довгі дні писання звіту про свої діяння. Не гадалося, що це така морочлива й невдячна робота. Щоденно за робочі столи засідали наші хлопці: начальник штабу, командири загонів, начальники служб. Консультувалися, згадували, писалося туго й неохоче, казали, що воювати якось було ніби зручніше, ніж тепер пригадати всі оті подробиці та дати їм лад”. 

Щодня викликали командирів партизанських загонів до начальства, а керівниками відділів були люди доскіпливі — їх цікавило все: що діялось і як, а найпильнішу увагу приділяли особовому складу. 

Згодом ці звіти стали для багатьох надійною опорою під час полювання партійних та слідчих органів на “відьом”. Але конкретні свідчення не допомогли... Не в одного месника партійність з тих чи інших причин не було підтверджено, хоча — й виявили чудеса хоробрості та самовідданості. Дехто навіть потрапив у “краї віддалені” на різні строки. Серед них — навіть Герої Радянського Союзу: Іван Бовкун, Петро Брайко, командири великих з’єднань Іван Хитриченко, Кузьма Гриб опинилися за гратами.