Передумови формування наукової Психології у різних областях знання

Творчо переробивши діалектику Гегеля з позицій матеріалістичного вчення, Маркс створив теорію діалектичного матеріалізму, відповідно до якої діалектика виступає внутрішньою закономірністю всього що відбувається, у тому числі й психічних явищ. Саме марксистський діалектичний матеріалізм згодом став виступати філософською основою багатьох конструктивних підходів в інтерпретації природи й механізмів функціонування психіки.

 

 

 

У середині XIX ст. розвиток фізіології був тісно пов'язаний з найважливішими відкриттями й узагальненнями в області фізики, хімії, біології. На їх основі були розроблені нові методи й прийоми фізіологічного експерименту.

До середини XIX ст. були отримані дані, які свідчили про те, що все ж таки саме мозкова діяльність визначає функціонування психіки. Безумовно, сам процес обгрунтування цього висновку носив тривалий і багатоаспектний характер. Багато дослідників внесли свій внесок в утвердження даної ідеї як остаточної істини. Уже були розглянуті досягнення анатомів і фізіологів першої половини XIX ст. у цій області.

Трохи пізніше, в 1861 р., французький анатом Поль Брока в ході клінічних досліджень виділив ряд зон головного мозку, відповідальних за конкретні психічні функції. Зокрема, за результатами клінічних досліджень він дав опис мозку хворого, який не міг говорити, хоча й розумів усне мовлення. Після смерті хворого Брока зміг одержати точну інформацію про вражену зону мозку. Учений першим показав, що моторна мова, тобто рухові координації, результатом яких є вимова слів, пов'язані із задньої третиною нижньої лобової звивини лівої півкулі. Відкриття Брока являло собою перший випадок, коли складна психічна функція (мовлення) була чітко локалізована на базі клінічних спостережень. Спираючись на цей висновок, Е. Екснер у 1861 р. відкриває «центр письма», А. Бастіан в 1869 р. – «центр зорової пам'яті», Ж. Шарко в 1887 р. – «центри понять», в 1874 р. Карл Верніке – центр сенсорних образів слів, або центр розуміння усного мовлення. У 1870 р. німецький невропатолог Густав Фрітч і швейцарський психіатр Фердінанд Гітциг виявили, що при подразненні струмом деяких областей бічної частини мозку на протилежній стороні тіла виникають рухи. Тим самим ними були відкриті рухові центри в корі головного мозку. До 1880-м рр. неврологи й психіатри почали створювати «функціональні карти» кори головного мозку. Створювалося враження, що проблема зв’язку між структурою мозку й психічною діяльністю вже вирішена.

Однак паралельно з локалізаційним підходом і відповідними відкриттями розвивалася й ідея про мозок як цілісну інтегровану систему. Французький фізіолог і медик Флуранс (1794-1867) у ході експериментальних дослідів по видаленню й пригніченню окремих ділянок мозку птахів підтвердив положення, обгрунтоване ще в другій половині XVIII ст. А. Галлером, про те, що мозок являє собою не сукупність автономних органів, відповідальних за яку-небудь психічну здатність, а є єдине ціле без чіткої спеціалізації, і прийшов до висновку, що мозок еквіпотенціальний, тобто всі його ділянки рівною мірою причетні до кожної із психічних функцій.

Англійський невролог Хьюлінгс Джексон (1835-1911) висловлює у 1864 р. принципово нову, у порівнянні із прихильниками локалізаціонизму, ідею про мозкову організацію психічних процесів. На його думку, мозкова організація психічних процесів буває різної залежно від складності психічного процесу. Ідеї Джексона виникли на основі спостережень, які йшли врозріз із теорією Брока. У своїх дослідженнях рухових і мовних порушень Джексон встановив, що обмежені ушкодження окремої зони мозку ніколи не викликають повної втрати функції.

Згідно Джексону, кожна функція представлена на трьох рівнях:

на «низькому» рівні – у спинному мозку або стовбурі;

на «середньому» – сенсорному або моторному, рівні кори головного мозку;

на «високому» рівні – у лобових частках мозку.

Таким чином, у вирішенні проблеми локалізації психічних функцій в XIX ст. виділяється два протилежних напрямки – аналітичний і синтетичний. Представники першого виступали за віднесення окремих психічних функцій до певних мозкових структур, прихильники іншого, навпаки, розглядали різні психічні явища як функцію всього мозку. Загальна помилка обох напрямків полягала в тому, що психічні функції проектувалися безпосередньо на мозок і мозкові структури, минаючи функціональний рівень аналізу його роботи.

Слід зазначити, що багато відкриттів середини – другої половини XIX ст. в області анатомії головного мозку, нервово-м'язової й сенсорної фізіології, не будучи, по суті, психологічними, проте впливали на розвиток психологічних ідей. Однак найбільш значним у розвиток психологічної науки був внесок таких блискучих учених, як ст. Вундт, Ф. Брентано й И. Сєченов.

 

 

Вундт Вільгельм Макс – знаменитий німецький психолог і фізіолог, один із засновників експериментальної психології, народився в 1832 році в Баденському герцогстві, вивчав медицину в Тюбінгені, Берліні й Гейдельберзі, де й став приват-доцентом фізіології. Потім він перейшов у Цюріх, звідки був запрошений у Лейпціг для зайняття посади голови кафедри філософії.

Психофізика, якій присвячені найважливіші вчені роботи Вундта, має своїм завданням визначити шляхом експериментів, співвідношення між зміною елементарних психічних станів і відповідною зміною фізіологічних подразнень. Сталість і правильність цього співвідношення при неможливості вивести фізичне буття із психічного або навпаки,