Передумови формування наукової Психології у різних областях знання

1. Елементарною частиною істинного пізнання Вундт визнає уявлення, яке є разом з тим і предметом уявлення.

2. нашому пізнанню ніщо не доступне, крім наших власних суб'єктивних станів, а існування зовнішнього світу є лише висновок розуму. По-кантівськи будується Вундтом і вся триступенева система пізнання: спочатку почуттєве або сприймальне пізнання, у якому Вундт розрізняє матеріальний зміст, виражений у відчуттях, і форму, яка є простором і часом, при цьому цим нижчим щаблем пізнання обмежується практичне життя. Другий, середній щабель, – розумове пізнання, властиве окремим наукам, які обробляють матеріал сприйняття, слідуючи двом основним законам мислення: розчленовуючи дані комплекси явищ на окремі частини й визначаючи залежність цих частин. І, нарешті, на третьому й найвищому щаблі – у розумному пізнанні наше мислення переходить за межі всякого досвіду, намагаючись завершити його у двох напрямках – абсолютної цілісності й абсолютної одиничності; звідси походять космологічні, онтологічні й психічні ідеї, які Вундт частково визнає, як гіпотези, які мають назавжди залишитися гіпотезами, частиною ж засуджує, як порожні фікції.

3. Цей ультракантіанський елемент у світогляді Вундта переходить іноді в позитивістський емпіризм: філософія визнається лише як загальний звід окремих наукових знань, узгоджених між собою і, забуваючи допущене ним розходження між формою й матерією пізнання, Вундт вважає, що не можна нічого знати, крім того, що дано в реальному досвіді.

4. На закінчення до всього цього в системі Вундта з’являється досить помітний гегелівський елемент: заперечується ідея субстанції, визнаються тільки процеси; дійсним буттям зрештою виявляється тільки духовна діяльність, частково індивідуальна, частиною колективна, яка створює духовні продукти безвідносної цінності, такі як наука, мистецтво, релігія, особливо ж держава. Зазначені різнорідні елементи не зведені в системі Вундта до внутрішньої єдності.

Заслуговує на увагу остання праця Вундта – досить докладна і добре написана стаття про гіпнотизм. Визнаючи факти гіпнотичного навіювання, автор намагається звільнити їх від усяких мнимих містичних пояснень, від усякого зв'язку з так званим окультизмом, до якого він ставиться безумовно негативно; на закінчення він застерігає від практичних занять гіпнотизмом як фізично й психічно шкідливих і радить залишити цю практику винятково лікарям-фахівцям для терапевтичних цілей.

 

 

Франц Клеменс Гонаратус Герман Брентано (1838-1917) народився в німецькому місті Марієнберг. Майбутній філософ походив із древнього італійсько-німецького роду Брентано. Франц Брентано слухав лекції по філософії в Мюнхені, Вюрцбурзі, а потім у Берліні. У 1862 році на філософському факультеті в Тюбингіні він захистив дисертацію “Про різні значення сущого у Арістотеля”. Восени 1866 року почалася викладацька діяльність Брентано. Його лекції мали великий успіх.

У своєму вченні про свідомість Ф. Брентано висунув на перший план проблему кардинального розходження психічних і фізичних феноменів. При цьому він розрізняє не психічну діяльність і фізичні об'єкти самі по собі, а способи їх прояву у свідомості. Джерелом психічних феноменів Ф. Брентано вважав внутрішнє сприйняття, яке співіснує в одному акті свідомості з будь-якою формою психічної діяльності. Кожна форма психічної діяльності в цьому внутрішньому сприйнятті усвідомлюється наступним чином: уявлення – як уявлення; судження – як судження і т. д. Внутрішнє сприйняття або внутрішній досвід виявляються, таким чином, джерелом очевидності: уявлення усвідомлюється в ньому саме як те уявлення, що ми маємо і т. д.

Класифікація психічних феноменів проводиться Брентано відповідно до їх інтенціональної природі, тобто за способом уявлення об'єкта. Існують три класи таких феноменів: акти уявлення, які лежать в основі всіх інших; акти судження, у яких щось визнається або відкидається; і акти «любові й ненависті» або «інтересів» (емоції). Будь-який психічний феномен містить у собі щось як об'єкт, хоча й не однаковим чином. В уявленні щось представляється, у судженні щось стверджується або заперечується, у любові – любиться, у ненависті – ненавидиться і т. д.

У більш пізній період Брентано уточнює, що наша психічна діяльність спрямована на речі, під якими маються на увазі не тільки тіла, але й «духи», тобто щось ідеальне. Тільки речі мають існування у власному змісті, їх вище родове поняття – реальність. Те, що взято як об'єкт, існує лише в невласному змісті: наприклад, тілесність, а не індивідуальне тіло, любов, а не люблячий, нескінченний простір, просторовість, універсалії, а не індивіди, які мислять загально. Реальним, за Брентано, може бути тільки індивідуальне. Ні зовнішнє, ні внутрішнє сприйняття не дають індивідуалізуючої ознаки.

Вчання про свідомість – це вихідний пункт вирішення всіх інших проблем у філософії Брентано, у тому числі проблеми часу, критичного аналізу мови і т. д. Постановка питань про сприйняття часу вперше була запропонована саме Брентано. Надалі питання про структуру тимчасового сприйняття, про співвідношення понять одночасності й послідовності, стали в психології предметом спеціального, ретельного й всебічного аналізу. Більш того, питання про співвідношення діахронії й синхронії виявилося винятково цікавим також для