Передумови формування наукової Психології у різних областях знання

Творчість Брентано цікава, насамперед, тим, що він торкнувся тем, які відносяться до проблем темпоралізму. Але його аналіз виходить за рамки тільки феномену часу й органічно перетинається із цілим рядом гносеологічних і логічних проблем, має виняткове значення для розуміння специфіки людських механізмів адаптації. Зокрема, Брентано докладно розглядає ситуацію, при якій відбувається реакція людини не на певний подразник (наприклад, звук), а на його відсутність (реакція на тишу).

 

 

Сєченов Іван Михайлович (1829-1905) – натураліст-матеріаліст, один з основоположників фізіологічної школи й природничо-наукового напрямки в психології, почесний академік Петербурзької академії наук.

З ім'ям Сєченова пов'язане створення першої в СРСР фізіологічної наукової школи, яка формувалася й розвивалася в Медико-хірургічній академії, Новоросійському, Петербурзькому й Московському університетах. У Медико-хірургічній академії Сєченов ввів у лекційну практику метод демонстрації експерименту. Це сприяло виникненню тісного зв'язку педагогічного процесу з дослідницькою роботою й у значній мірі визначило успіх Сєченова на шляху створення наукової школи. Організована Сєченовим у Медико-хірургічній академії фізіологічна лабораторія була центром досліджень в області не тільки фізіології, але й фармакології, токсикології й клінічної медицини. На початку 1861 Сєченовим були прочитані перші публічні лекції на тему «Так звані рослинні акти у тваринному житті». У них стверджувався принцип єдності організму й середовища, висувалася ідея саморегуляції, нерозривно пов'язана з уявленням про гомеостаз. Ще в тезах до докторської дисертації Сєченов висунув положення про своєрідність рефлексів, центри яких лежать у головному мозку, і ряд ідей, які сприяли наступному вивченню головного мозку. У Парижі, у лабораторії К. Бернара (1862), Сєченов експериментально перевірив гіпотезу про вплив центрів головного мозку на рухову активність.

У травні 1863 Сєченов підготував статтю «Спроба ввести фізіологічні основи в психічні процеси». Цензура заборонила публікацію статті, посилаючись на пропаганду в ній матеріалізму й негативну назву. Ця робота, названа Сєченовим «Рефлекси головного мозку», була надрукована в тому ж році в «Медичному віснику», а в 1866 вийшла окремим виданням. Вихід у світ цієї роботи ознаменував початок ери об'єктивної психології.

Сєченов показав, що оскільки рефлекси неможливі без зовнішнього подразника, те психічна діяльність стимулюється подразниками, що впливають на органи почуттів. У вчення про рефлекси було введено істотне доповнення: вони ставилися в залежність не тільки від наявних подразників, але й від колишніх впливів. Збереження слідів у центральній нервовій системі виступало як основа пам'яті, гальмування – як механізм вибіркової спрямованості поведінки, робота «підсилюючого механізму мозку» – субстрат мотивації. В «Рефлексах головного мозку» чітко сформульовані основи психологічного погляду Сєченова, що свідчать про матеріалістичне розуміння їм психіки. Сєченов поглиблено вивчав різні напрямки філософії й психології, полемізував із представниками різних філолофсько-психологічних напрямків.

У 90-х Сєченов виступає із циклом робіт із проблем психофізіології й теорії пізнання («Враження й дійсність», 1890; «Про предметне мислення з фізіологічної точки зору», 1894), істотно переробляє теоретико-пізнавальний трактат «Елементи думки» (1903). Спираючись на досягнення фізіології органів відчуття і дослідження функцій рухового апарату, Сєченов критикує агностицизм і розвиває ідею про м'яз як орган достовірного пізнання просторово-тимчасових відносин речей. Відповідно до Сєченова, почуттєві сигнали, які посилаються працюючим м'язом, дозволяють будувати образи зовнішніх предметів і співвідносити предмети між собою, тим самим будучи тілесною основою елементарних форм мислення. Ці ідеї про м'язову чутливість стимулювали розробку сучасного вчення про механізм почуттєвого сприйняття. У них містився принцип зворотного зв'язку між ефектами роботи м'яза й сигналами, що надходять від її в регулюючу цю роботу нервові центри. Таким чином, діяльність сенсорних систем (зокрема, зорової системи) розглядалася з погляду її саморегуляції. Сєченов відстоював матеріалістичне трактування всіх нервово-психічних проявів (включаючи свідомість і волю) і той підхід до організму як цілого, який був прийнятий сучасною фізіологією й психологією.

Восени 1889 у Московському університеті Сєченов прочитав курс лекцій з фізіології, який став основою узагальнюючої праці «Фізіологія нервових центрів» (1891). У цій роботі був здійснений аналіз різних нервових явищ – від несвідомих реакцій у спінальних тварин до вищих форм сприйняття у людини. Остання частина цієї праці присвячена питанням експериментальної психології. Надалі разом з М. Н. Шатерниковим Сєченов розробляє теорію складу легеневого повітря. В 1894 він публікує «Фізіологічні критерії для установки тривалості робочого дня», а в 1901 – «Нарис робочих рухів людини». Істотний інтерес представляє також робота Сєченова «Наукова діяльність російських університетів з природознавству за останнє двадцятип'ятиліття», написана й опублікована в 1883.

 

 

Важливим джерелом формування природничо-наукових основ психології стало еволюційне вчення Чарльза Дарвіна (1809-1882). В 1859 р. у світ виходить його книга «Походження видів шляхом природного добору», найбільш значна робота в області біології аж до теперішнього часу. У ній Дарвін встановлює основні фактори біологічної еволюції – мінливість, спадковість і відбір. Згідно Ч. Дарвіна вихідними факторами біологічної еволюції є індивідуальна, філогенетична мінливість і успадкування набутих в онтогенезі ознак. Однак явища мінливості й спадковості ще не пояснюють повною мірою причин біологічної еволюції. Мінливість сама по собі не несе якоїсь доцільності, оскільки зміни, що відбуваються, можуть бути для організму як корисними, так і шкідливими. Спадковість, у свою чергу, закріплює й фіксує лише