Передумови формування наукової Психології у різних областях знання

Таким чином, паралельно з формуванням психології як самостійної науки починає оформлятися і її дисциплінарна структура: на перетині психологічного знання з іншими науками і в контексті вирішення практичних, соціально значимих завдань виникають перші експериментальні розділи психології, які згодом оформилися як галузі психологічної науки.

 

 

 

У другій половині XIX ст. не тільки з'являються передумови формування психології як самостійної наука, але й проводяться перші експериментальні дослідження із проблем, які лежать на кордоні фізіології й психології, які й починають оформлятися як експериментальні області психологічних досліджень.

Першою в ряду таких областей може бути названа психофізика. Її засновником є німецький фізіолог Густав Теодор Фехнер (1801-1887), який вперше виступив з ідеєю створення нової експериментально-математичної науки в 1851 р. Підставою для психофізики Фехнера послужили результати експериментів, отримані іншим німецьким ученим, фізіологом Ернстом Генріхом Вебером (1795-1878). Використовуючи спеціально розроблений прилад – екстезіометр, Вебер експериментально досліджував дотик і встановив, що шкіра людини має різну чутливість до локалізації дотику і, щоб виникло нове відчуття, необхідно певне співвідношення (яке є константним і різним для різних органів відчуття) нового подразника до вихідного (закон вибіркової чутливості). Тим самим Вебер встановив правило, відповідно до якого рівним відносним розходженням у подразненнях відповідають рівні розходження у відчуттях, і продемонстрував можливість виміру психічних явищ. Ця ідея й стала вихідної для Фехнера.

У книзі «Елементи психофізики» (1860) він визначає психофізику як науку про загальний зв'язок фізичного й духовного світу. При цьому зв'язок між матеріальним і духовним, психічним і фізичним розглядалася ним з позицій паралелізму цих явищ, між якими існує лише функціональний зв'язок. Як вважав Фехнер, психофізика повинна займатися експериментально-математичним вивченням різних психічних процесів (відчуттів, сприйняттів, почуттів, уваги і т. д.) у їх співвідношенні із зовнішнім і внутрішнім світами. Відповідно до цього він виділяв два види психофізики: одна, зовнішня, повинна була вирішувати питання про співвідношення між психічним і фізичним (духовним і матеріальним), інша, внутрішня, – питання про співвідношення психічного й фізіологічного (між душею й тілом).

Свої зусилля вчений зосередив на зовнішній психофізиці – дослідженні зв'язків між факторами зовнішнього середовища й психічних процесів. При цьому, продовжуючи експерименти Вебера, вчений зайнявся вивченням інтенсивності подразника, розглядаючи її як величину, аналогічну силі відчуття. Застосовуючи спеціально розроблені методи виміру (метод мінімальних змін, метод постійних подразників, метод середніх помилок), Фехнер відкрив так званий основний психофізичний закон, відповідно до якого зростанню сили подразника в геометричній прогресії відповідає ріст величини відчуття в арифметичній прогресії (або, інакше кажучи, інтенсивність відчуттів зростає пропорційно логарифму зовнішнього подразнення). Саме в силу цього рівні відношення подразників дають рівні інтервали відчуттів. Тим самим було дано математичний опис встановленого Вебером правила (тому основний психофізичний закон ще називають законом Вебера-Фехнера). І хоча згодом цей закон активно критикувався й уточнювався багатьма дослідниками, його відкриття продемонструвало можливість виміру психічних явищ і застосування до їх вивчення строгих математичних методів. Це висувало на передній план проблему розробки спеціальних методів вимірювання психофізичних відносин і способів їх математичного опису.

Безсумнівною заслугою Фехнера є й те, що він ввів у психологію почуттєвого пізнання поняття “порогу відчуття” – запозичивши саме поняття порогу в Гербарта (який говорив про поріг свідомості), Фехнер застосував його до відчуттів.

 

 

Бурхливий розвиток в XIX ст. фізіології органів відчуттів привело до постановки питання щодо співвідношення між собою основних факторів, які детермінують сприйняття – структури органу і його вправності. Сформульовано воно було, у першу чергу, в ході дослідження просторового бачення й звучало приблизно так: «У своїй основі просторове бачення є природженим чи набувається з життєвим досвідом?» Було намічено два варіанти його вирішення – з погляду натуралізму й емпіризму. Представники першого відстоювали природну обумовленість процесу бачення, вважали здатність сприймати простір і час вродженою, а емпірики доводили, що цей процес формується в досвіді, і здібності виникають у результаті вправляння. Ці дискусії означали, що необхідно переглядати саме поняття про вроджену організацію.

Ця робота й була проведена Германом Гельмгольцем (1821-1894), який був видатним німецьким фізіологом. Саме йому вдалося принципово розформувати фізіологічні уявлення дослідників. Як писав Сєченов: «Слава Гельмгольцу за його кроки в психологічну область, – з нього виросла найбільш розроблена частина сучасної фізіологічної психології». Центральне місце в експериментальних дослідженнях Г. Гельмгольца займали питання психофізіології зору і слуху. До вивчення фізіології зору Г. Гельмгольц приступає майже відразу ж після своїх дослідів з виміру швидкості проведення нервового подразнення (1851).

В області психофізіології слуху досліди Г. Гельмгольца були розпочаті у зв'язку з вивченням тонального складу голосних звуків. На основі численних дослідів по вивченню простих і складних тонів, Г. Гельмгольц дійшов висновку про резонансну природу звукового й слухового апарату в людини. Згідно Гельмгольца, ротова порожнина виконує функцію резонатора, який надає голосним звукам характерних їм розходжень, а слуховой апарат є системою резонаторів, настроєних на сприйняття певних тонів. Важливий внесок вніс Гельмгольц і в розробку проблем психофізіології кольору.

У цілому наукові погляди Г. Гельмгольца були суперечливими. Результати проведених ним експериментальних досліджень часто суперечили ідеалістичним концепціям психіки, і це змушувало великого фізіолога займати в області теорії й філософії непослідовну компромісну позицію.

Разом з тим, незважаючи на хибність окремих теоретичних узагальнень Г. Гельмгольца, його науковий внесок в область експериментальної психофізіології великий і багатогранний. Він стояв біля джерел сучасної експериментальної психології. До цьому необхідно додати ще один важливий момент, пов'язаний з відношенням Г. Гельмгольца до психології. Психологію він розглядав як таку науку, що цілком повинна будуватися на основі експериментальних і математичних методів. Певною мірою він був схильний зводити психологію цілком до фізіології. Його спроби розчинити психологію у фізіології варто вважати помилковими й механістичними. Але для тієї епохи, у якій протікала його наукова діяльність, вони мали й позитивну сторону, оскільки були спрямовані на надання психології природничо-наукової орієнтації. Як відомо, І. М. Сєченов також бачив як головним завдання перехід психології на фізіологічні методи й природничо-наукові рейки. Тому Гельмгольц, подібно Сєченову, своїми науковими поглядами й досягненнями значно наблизив і прискорив час практичної перебудови психології на природничо-науковій основі і взяв безпосередню участь у цьому прогресивному русі.

 

 

Друга половина XIX століття – це період виділення психології з філософії й природознавства, переходу її на самостійний шлях розвитку, оформлення психології як експериментальної науки.

Цей період характеризується у всій Європі зростанням інтересу до природничо-наукових проблем. Розвиток техніки і потреб виробництва показали першорядну важливість всіх знань, які стосуються матеріальної природи. Зростання промислового виробництва, інтенсифікація суспільної потреби в наукових знаннях, інтеграція зусиль вчених різних спеціальностей у комплексному вирішенні конкретних проблем сприяли повсюдному розвитку природних наук. У свою чергу, успіхи фізики й хімії дали могутній поштовх всьому комплексу анатомо-фізіологічних наук, сприяли прогресу медицини, психіатрії і біології.

Перетворення психології на самостійну експериментальну дисципліну знайшло своє вираження в розробці теоретичних програм, відкритті перших експериментальних лабораторій у різних країнах світу, створенні національних психологічних організацій, виданні спецжурналів, організації всесвітніх психологічних конгресів, у проведенні власне психологічних досліджень і створенні спеціальних приладів та експериментальної техніки.

Характерною зміною в загальному світогляді, яка відбулася у XIX столітті, є постійно прогресуюче й тепер принципово закінчене відокремлення психології від філософії. Це відокремлення було результатом швидкого занепаду метафізичного інтересу й метафізичного мислення. Втративши, таким чином, загальні основи, психологія була вже не в змозі чинити опір вторгненню природничо-наукового методу.

Все це послужило одночасно і передумовою, і підставою формування експериментальних розділів психології, сприяло підвищенню об'єктивності й доказовості психологічних досліджень, перетворенню психології в остаточному підсумку в самостійну область експериментального наукового знання зі своїм предметом, сукупністю методів і проблематикою.

 

 

Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. – М., 1995.

Анциферова Л. И., Ярошевский М. Г. Развитие и современное состояние зарубежной психологии. – М., 1974.

Гальперин П. Я. Введение в психологию. – М., 1976.

Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию. Курс лекций. – М. : Изд-во Московского ун-та, 1988.

Грот Ц. Я. Основы экспериментальной психологии. – М., 1986.

История становления и развития экспериментально-психологических исследований в России. – М., 1990.

Немов Р. С Психология / Учебник для студентов высших педагогических учебных заведений. В 3 кн. Кн 3. – 2-ое изд. – М. : Просвещение, 1995.

Петровский А. В. Вопросы теории и истории психологии. М., 1984.

Петровский А. В., Ярошевский М. Г. История и теория психологии. В 2-х т. – Ростов-на-Дону, 1996.

Хрестоматия по истории психологии/под. общ. ред. Сёминой А. А. – М., 1980.

Хрестоматия по курсу введение в психологию. Уч. пос. /Ред. -сост. Е. Е. Соколова. – М. : Российское психологическое общество, 1999.

Ярошевский М. Г. История психологии. – М., 1985.