Політична психологія

 

 

Наука про політику використовує різні методи дослідження, серед яких найширше розповсюджені порівняльний і емпірико-соціологічний методи вивчення політичних явищ і процесів. Саме вичленити загальне і особливе в політичних явищах, рівні еволюції і основні тенденції їх розвитку шляхом зіставлення, дає можливість порівняльний метод. Сукупність способів і методів конкретних соціальних досліджень, спрямування на збирання та аналіз фактів реального політичного життя і становить соціологічний підхід.

Методи соціологічних досліджень - опитування, анкетування, експерименти, статистичні дані, математичне моделювання та ін. дозволяють зібрати багатий фактичний матеріал і на його основі вивчати, узагальнювати політичні процеси, формулювати конкретні рекомендації.

Переваги методів соціологічних досліджень полягають в тому, що дослідник має справу з фактами, даними, відомостями та ін., що можна математично формувати, простежити тенденцію і кореляцію, тобто співвідношення, взаємозв'язок, взаємозалежність подій, явищ. Соціологічні дані, факти, відомості дають можливість прогнозувати політичні події і явища, моделювати різні політичні ситуації. Саме велике поширення і знаходять у сучасній науці про політику емпірико-соціологічні методи. Наука про політику поєднує такі підходи в дослідженні політичних проблем: інституційний підхід (вивчення політичних інститутів, зміст, організації і функціонування політичної влади), діяльний, діючий (розвиток політичних процесів, політичної діяльності) і соціологічний (вплив політики на особу, соціальні спільності і вплив особи, соціальних спільностей на політику, політичне життя суспільства).

Методологічною основою науки про політику, що сформувалася на Заході, є позитивізм. Ще в XIX ст. в соціально-політичній думці провідний напрямок, програмні методологічні і світоглядні рекомендації обґрунтовувались з позицій позитивізму, сформульованих Сен-Сімо-ном, та основних концепцій, що сформульовані в працях Іммануїла Канта, Джона Мілля, Герберта Спенсера, Карла Маркса та ін. Філософська і загальносоціологічна доктрина позитивізму сформульована в противагу спекулятивному, зокрема, соціально-філософському теоретизуванню.

Основна мета науки про політику - досягнення істини, дослідження проблем і суперечностей реальної практики політики, систематизація і аналіз подій, явищ, політичного життя суспільства, виявлення тенденції розвитку політичних явищ. Курс науки про політику покликаний дати уявлення про політичну сферу суспільства, про закономірності її розвитку, а також систему знань про сучасні політичні інститути, їх будову і функціонування, про права, свободи і обов'язки громадян, про особу, її участь у політичному житті демократичного суспільства. 

 

 

Пошук “інтелектуальних коренів” політичної психології, зіставлення зарубіжної і вітчизняної траєкторій її розвитку – це сьогодні не тільки предмет пізнавального інтересу, а й передумова дальшого поступу політико-психологічного знання, а також важливий чинник професійної самоідентифікації співтовариства політичних психологів та його консолідації. 

Явища, які сьогодні вивчає політична психологія, ще від стародавніх часів були об’єктом постійного спостереження і осмислення. Можна погодитися з Д.В. Ольшанським, що в ранній історії людства їм приділялося навіть більше уваги, ніж сьогодні, – просто внаслідок того, що об’єктивні чинники політики тоді зазвичай ще не відрефлексовувалися. Разом з тим не варто й перебільшувати значення ранніх форм політико-психологічного знання. Вони не вибудовувались і не могли вибудуватись у хоча б якоюсь мірою струнку систему, оскільки не існувало й самої психологічної науки, яка б давала інтелектуальний інструментарій для їх цілеспрямованого нагромадження і систематизації.

За таких умов увага до суб’єктивного чинника політики часом спричинювалася не стільки до прагнення пізнати його природу і місце в регуляції політичних діянь людей, скільки до антропологізації та психологізації уявлень про політичні інститути. Це простежується, приміром, у працях давньогрецького філософа Платона, який свої уявлення про ідеальну державу будував за аналогією з людською душею: трьом началам душі (розумному, вольовому і чуттєвому) у Платоновій ідеальній державі відповідають дорадче, захисне і ділове начала, а їм, у свою чергу, три суспільні стани – правителів, воїнів і виробників. При цьому правити в державі повинні, як неважко здогадатися, кращі – ті, хто уособлює розумне начало.

 

 

Політична психологія має певні зв'язки з іншими науками, що по-різному впливають на неї, детермінують, зумовлюють її стан, подальший розвиток і перспективи.

Щоб знайти спільне та виокремити особливе у психології та інших науках, слід постійно вдосконалювати наукові завдання і конкретний предмет дослідження тієї чи іншої науки.

Очевидно, що політична психологія має багато спільного насамперед з психологією і певною мірою похідного від неї. Це пояснюється тим, що предметом дослідження психологічної науки є конкретні факти психологічної діяльності, психологічні властивості особистості (характер, темперамент, вольові якості тощо), тобто психологія вивчає факти, закономірності, механізми психіки — внутрішнього світу людини.

Політичну психологію можна розглядати у контексті трьох основних груп психічних явищ: психічних процесів; психічних станів; психічних властивостей.

Оскільки наукою про закономірності становлення соціально-психологічної реальності, про її структуру, механізм розвитку та функціонування є соціальна психологія, то саме вона найтісніше пов'язана з політичною психологією. Ці науки багато в чому поєднують предмет і завдання, але найважливіше те, що обидві вони торкаються у той чи інший спосіб проблем спілкування, психології особистості, малої групи, прийняття рішень тощо.

Ефективність політики залежить безпосередньо від