Права людини і громадянина: поняття, види, гарантії забезпечення

Наприклад, ст. 41 Конституції України надає кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Законодавець може (за наявності, звичайно, економічної чи соціальної потреби) вдосконалити порядок володіння, користування і розпорядження правом приватної власності, або навіть змінити його.

Конституцією закріплено право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення, або особисто звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін (ст. 40). Це змінює природу звернень, підвищує їх значення, встановлює і правові гарантії, які мають знайти свою конкретизацію у поточних законодавчих актах. Вдосконалення розгляду та вирішення звернень громадян може тривати.

Законодавче забезпечення прав та свобод громадян включає відповідно і вдосконалення процесуального порядку реалізації конституційних прав, свобод та обов’язків, що конкретизуються у відповідних нормативно-правових актах. Скажімо, ст. 48 Конституції України закріплює право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Ці загальні положення мають бути конкретизовані у спеціальних законах, у яких мають бути закріплені ефективні юридичні права на достатній життєвий рівень, встановлені критерії та показники, за якими життєвий рівень людини може бути визнаний достатнім.

Ще складніше стоїть питання юридичного забезпечення права на працю, освіту, відпочинок, житло, соціальний захист. Один із шляхів вирішення даної проблеми полягає не тільки у прийнятті відповідних законів, але й у розбудові економіки, у підвищенні життєвого рівня людей.

Поява нових, раніше невідомих Україні конституційних прав, свобод і відповідних обов’язків – закономірність і наслідок проголошення незалежності України. При цьому з необхідністю зростає значення права як регулятора суспільних відносин, учасниками яких виступають громадяни. В цьому зв’язку доцільним було б звести до мінімуму практику видання підзаконних, відомчих нормативних актів (положень, інструкцій, статутів), які б встановлювали або обмежували обсяг користування конституційними правами та свободами. Подібні акти, хоч і реєструються у Міністерстві юстиції України (а інколи і не реєструються), не завжди відповідають закону в силу суб’єктивних обставин та відомчих інтересів, а то і на шкоду правам та інтересам громадян. З цією метою є доцільним здійснення ревізії та перегляду саме відомчих нормативних актів у відповідності з вимогами Конституції та законодавства України.

Розвиток юридичних гарантій реалізації прав людини та громадянина поєднується з аналогічним процесом у галузі юридичних гарантій охорони їх прав та свобод. Звідси актуалізується проблема посилення зв’язків і узгодженості різноманітних правових засобів та вдосконалення всіх видів юридичних гарантій охорони прав людини [6., С. 116-125].

Державні органи, громадські організації, посадові особи у межах, встановлених законом, мають займатися виявленням фактів порушень прав та свобод людини, вживати заходів до захисту порушених прав та свобод, усунення цих порушень, застосовувати в межах своєї компетенції засоби впливу до винних або притягати їх до відповідальності. Причому нині дуже актуальним є питання попередження зловживань службовим положенням посадовими особами, обмеження свавілля чиновників. Існуючий порядок розгляду скарг на незаконні дії посадових осіб не завжди забезпечує об’єктивне вирішення звернень громадян.

Конституція України піднесла на якісно новий рівень систему юридичних гарантій охорони прав і свобод громадян. На сторожі конституційних прав та свобод громадян України стоїть суд. “Права і свободи людини і громадянина захищаються судом”, – сказано у ст. 55 Конституції України. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту – аж до відповідних міжнародних судових установ чи до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань; звертатися за захистом до суду та інших державних органів.

Складніше буде реалізовувати попереднє положення даної статті щодо реалізації права звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи до міжнародних організацій. Адже захистити свої права і свободи таким чином буде не під силу багатьом громадянам навіть за матеріально-економічних обставин. Дане положення потребує додаткових пояснень і деталізації шляхом офіційного тлумачення та прийняття відповідних нормативно-правових актів. Правосуддя, як відомо, засноване на принципах рівності громадян перед законом та судом, гласності та безпосередності. Тому право на судовий захист є якісно вищою юридичною гарантією прав і свобод людини і громадянина.

Нормою прямої дії є зміст ст. 61 Конституції України, за якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Конкретизація та зміцнення процесуальних гарантій, конституційних та конкретизуючи їх галузевих прав, свобод та обов’язків – одна із характерних особливостей Конституції України, розвитку юридичних гарантій їх реалізації. Конституція гарантує широке коло процесуальних прав і свобод конкретної людини. Особливо це стосується тих прав людини та громадянина, реалізація яких пов’язана з обмеженням свободи,