Предмет і метод економічної теорії

Для виробництва того чи іншого блага є свій набір факторів. Тому виникає потреба у їх класифікації, в об’єднанні у певні групи. В економічній науці є різні підходи до класифікації факторів виробництва.

Так, марксистська теорія поділяла всі фактори виробництва на дві великі групи: особистий фактор виробництва та речовий фактор виробництва. Під особистим фактором виробництва розуміють робочу силу як сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини до праці. Під речовим фактором виробництва розуміють сукупність засобів праці, предметів праці та природних умов.

Однак такий розподіл факторів виробництва не визнається сучасною економічною наукою. По-перше, тому, що він має занадто спрощений характер і не враховує тих змін, котрі відбулися в структурі факторів виробництва за останні півтора століття. По-друге, марксистський розподіл факторів виробництва має яскраво виражену соціальну спрямованість, він виходить з класового підходу до аналізу природного процесу виробництва. Відповідно до цього підходу єдиним фактором, що створює прибуток, є праця найманого робітника. Власники ж інших факторів виробництва виступають як нестворюючі суб’єкти суспільства.

Згодом економічна теорія звільнилась від соціально-класових, ідеологічних поглядів на фактори виробництв, розширила їх межі і досліджує їх як загальні техніко-економічні елементи,

 

без яких процес виробництва неможливий в будь-якому суспільстві.

У другій половині XIX ст. ряд західних економістів всупереч марксистській класифікації ввели  в  науковий  обіг  три  фактори  виробництва:  працю,  капітал,  землю,  кожен  з  яких створює його власнику певний вид доходу. На початку XX ст. засновник неокласичної теорії А. Маршалл поряд з названими трьома факторами визначив четвертий — підприємницькі здібності щодо організації та управління виробництва.

Чотирифакторна класифікація елементів виробництва (праця, капітал, земля, підприємницькі здібності) довгий час в економічній науці вважалась класичною і наче б завершеною.     Однак     на     кожному     етапі     розвитку     суспільного     виробництва     під впливом науково-технічного прогресу постійно з’являються нові складові процесу виробництва, які  з  часом  досягають  такого  рівня  розвитку  і  значення,  що  перетворюються  на  самостійні фактори виробництва. Тому економічна наука постійно розширює і доповнює класифікацію факторів виробництва.

Сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу факторів виробництва відносить:

працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію, екологію.

Праця  як  фактор  виробництва  є  фізичною  та  інтелектуальною  діяльністю  людини,

спрямованою на виробництво економічних благ і надання послуг.

У трудовій діяльності людини значне місце належить мірі праці. Однією з таких мір є робочий день — одна з основних категорій трудових відносин. Саме в робочий час здійснюється трудова діяльність людини, процес виробництва. Найбільш загальною мірою робочого часу і праці є робочий день. Це та кількість годин на добу, протягом яких трудівник здійснює працю на підприємстві, в установі або організації. Масштабом робочого дня є робоча година. В політичній економії час виступає як економічна категорія.

Суспільство на кожному етапі свого розвитку встановлює тривалість робочого дня. Ця тривалість повинна вирішувати два протилежних за змістом завдання: 1) забезпечити протягом робочого дня найповніші затрати робочої сили, накопиченої під час відпочинку; 2) в той же час, затрати робочої сили повинні бути такими, щоб не зашкодити її здатності виконувати таку саму кількість  праці  в  наступні  робочі  дні.  Та  частина  доби,  яка  залишається  після  вирахування робочих годин, називається вільним часом. Вільний час, за вирахуванням часу для сну людини, розпадається на час відпочинку і час для здійснення піднесеної діяльності (навчання, наука, мистецтво, нагромадження досвіду тощо). Усі чотири частини доби зв’язані між собою, бо всі вони забезпечують людині можливість нормально функціонувати в процесі праці, відновлювати життєві сили і розвивати здібності. Вирішальне значення має робочий день, розміри якого визначаються кількома головними факторами: суспільними потребами і необхідністю їх задоволення, продуктивністю праці, значенням для суспільства вільного часу. Теоретично суспільство зацікавлене  в  скороченні  робочого  дня  і  збільшенні  вільного  часу,  але  останнє можна здійснити лише тоді, коли скорочення робочого дня компенсується зростанням обсягу виробництва матеріальних благ і послуг. Вирішити проблему скорочення робочого дня можна тільки на основі підвищення продуктивності праці.

В економічній науці протягом останнього часу сформувалася концепція “людського капіталу”, згідно з якою праця освіченого та кваліфікованого працівника розглядається як головний фактор економічного і соціального прогресу суспільства. Людський капітал — сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною певний запас знань, навичок, здібностей, мотивацій і стан здоров’я, які доцільно й ефективно використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва.

Капітал — це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг. Цей фактор виявляється в основному в двох формах: натурально-речовій та грошовій. Натурально- речовий склад капіталу представлений машинами, станками, обладнанням, спорудами, транспортними засобами, сировиною, матеріалами, які задіяні у процесі виробництва. Крім того, капітал виступає у вигляді певної суми грошей, необхідної підприємцю, який розпочинає свою діяльність, для придбання матеріально-речових елементів виробництва та наймання робочої сили.

 

Земля як фактор виробництва включає в себе саму землю, а також лісові й водні ресурси, родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому процесі.

При цьому сама земля в цій сукупності факторів розглядається як основоположний фактор виробництва, що має ряд специфічних ознак: