Предмет курсу «Основи римського приватного права»

Всi iншi галузi сучасних правових систем складають публiчне право. Такi галузi, як державне (конституцiйне), адмiнiстративне, фiнансове та iншi, безумовно, опосередковують державнi iнтереси i тому є публiчними.

Безперечно, римське приватне право – це право рабовласницького суспiльства. Раб – знаряддя, що говорить, рiч, яка не може бути носiєм будь-яких прав. Раб, наприклад, не мiг мати сiм'ю, бути власником майна тощо. Раби, що були вiдпущенi на свободу, так само були обмеженi в своїх правах. Вiдповiдно до римського приватного права дуже рiзнорiдними за майновим станом були i вiльнi римськi громадяни (вiльновiдпущеники i латини, перегрiни i колони, плебеї i патрицiї). Не було рiвностi також мiж чоловiком i жiнкою, подружжям, батьком i дiтьми.

Водночас римське приватне право було правом високоорганiзованого рабовласницького, суспiльства, яке у своєму розвитку пройшло чотири основних етапи-царський, перiод республiки, принципат i перiод абсолютної монархiї. Судоустрiй i судочинство перiоду республiки iстотно вiдрiзнялися вiд судоустрою i судочинства iмператорського перiоду. Те ж саме слiд сказати про рiзнi форми правоутворення, сiм'ї, спорiднення тощо.

Предметом нашого розгляду буде римське приватне право класичного перiоду, тобто перших трьох столiть нашої ери, коли воно досягло найвищого розквiту по висхiднiй лiнiї. Пiзнiше його розвиток припинився, а. наприкiнцi III ст. i зовсiм зупинився. Класичне римське приватне право – Найхарактернiшою його рисою була повна вiдсутнiсть державного втручання в сферу приватних вiдносин: як сторони домовлялися, так i було. Зрозумiло, що ця приватна сфера була визначена межами законодавства. Iнша характерна риса римського приватного права – головним i основним суб'єктом приватно-правових вiдносин був римський громадянин, передусiм захищалися його iнтереси,. вони ставилися вище державних. При цьому слiд мати на увазi, що йдеться про римського громадянина, правовий статус якого визначався його майновим станом.

Найбiльш ретельно i глибоко розробленi два основних правових iнститути, що мали вирiшальне значення для змiцнення рабовласницького панування господарського обороту. Це iнститут необмеженої iндивiдуальної приватної власностi та iнститут договору. Рабовласницька приватна власнiсть на засоби виробництва, передусiм на раба i землю, становила економiчну основу рабовласницького ладу. Договори були основним правовим iнститутом i регулятором господарського обороту цього ладу.

Римське право приватної власностi розвинулося з приватного володiння на землю, яка в раннiй перiод республiки була власнiстю римського народу.

Приватне володiння поступово перетворилося в приватну власнiсть. Право приватної власностi мало за мету встановити право рабовласникiв на землю, забезпечити необмежену можливiсть безконтрольної експлуатацiї рабiв i надiйну регламентацiю товарообороту.

Римськi юристи вперше розробили право приватної власностi, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи.

К. Маркс в однiй iз своїх робiт писав, що римськi юристи i магiстрати практичною дiяльнiстю настiльки удосконалили цi правові iнститути, що останнi виявилися здатними пережити на багато вiкiв своїх творцiв.

Блискуче були розробленi договiрнi вiдносини, створена злагоджена теорiя договiрного права, його загальна концепцiя, теоретичнi основи окремих видiв договорiв, якi вiдзначалися чiткiстю, яснiстю i доступнiстю. Бездоганнiсть, витонченiсть формулювань, яснiсть змiсту, глибина сутi i, природно, неухильнiсть дотримання iнтересiв пануючого ладу зробили римську договiрну систему найдосконалiшою.

Водночас римське право не було позбавлене консерватизму, обтяжливого формалiзму. Так, iнститут манципацiї, стипуляцiї, легiсакцiйний процес* та iншi своїм 'грубим формалiзмом найменше сприяли прискоренню цивiльного обороту. Пояснення римськоправових термiнiв поданi у вiдповiдних роздiлах пiдручника. I справа не тiльки в цьому. Римськi юристи, магiстрати, особливо претори i вся верхiвкарабовласницького суспiльства, виховували народ в дусi глибокої покори, поваги, беззаперечного вшанування закону, прищеплювали рабам i вiльним усвiдомлення його вiчностi та непохитностi. Сама думка про можливiсть змiни або вiдмiни закону проголошувалася блюзнiрською. Людям наполегливо нав'язували думку, що порушити закон означає викликати гнiв богiв, закон святий, його необхiдно поважати, перед ним потрiбно схилятися. В епоху iмператорiв проголошувалось: все, що хочеться iмператору, то i є закон, а воля iмператора є волею богiв.

В практичнiй дiяльностi римляни суворо дотримувалися принципу непорушностi, стабiльностi права, пiдкреслено чемно ставилися до правил етикету, думки старих шанованих юристiв, демонструючи цим непохитнiсть соцiального ладу, недопустимiсть його змiни.

Однак побожне ставлення до закону призводило до консерватизму. Застарiлi правовi норми, соцiальна значимiсть яких обезцiнювалась, в силу традицiї не лише не вiдмiнялися, не змiнювалися, а й не застосовувалися. Накопичувалося багато таких законiв, едиктiв. В цьому безмежному морi чинного законодавства навiть досвiдченим юристам було важко знайти i застосувати необхiдну норму.

Уже в перiод республiки зростає авторитет магiстратiв, особливо преторiв. Щорiчно при вступi на посаду вони-проголошували в своїх едиктах правила судочинства, дуже чутливо реагували на змiни в економiчному життi римського рабовласницького ладу. Практичною дiяльнiстю по керiвництву судами магiстрати так спрямовували судову практику, що вона переставала зважати на приписи застарiлих законiв i розв'язувала справи на основi правил преторського едикту, хоча останнiй i не мав сили закону.

Особливо багатою прогресивними iдеями була практика преторiв для перегрiнiв (перегрiнських преторiв), введених з метою розв'язання майнових спорiв. Що виникали мiж римськими громадянами та перегрiнами. У випадках, коли норми цивiльного права не могли розв'язати конфлiкт або були недостатньо ефективними, перегрiнський претор вдавався до. правових засобiв iнших народiв. При цьому вiн добирав найвдалiшi норми. Тому можна стверджувати, що римське приватне право е