Предмет курсу «Основи римського приватного права»

Отже, пiдставою виникнення права були iнтереси пануючого стану, прагнення зберегти своє панування. Джерелом змiсту права є матерiальнi умови життя цього стану, тобто економiчний лад.

 

 

Право як воля рабовласницького стану знаходить свiй об'єктивний вираз i стає державною волею. Воля народних зборiв або сенату, принцепса чи iмператора набуває значення закону лише за умови, коли вона виражена вiд iменi держави та визнана загальнообов'язковою. Ульпiан зазначав: <Те, що вирiшив принцепс, має силу закону, бо народ засобом царського закону, прийнятого з приводу вищої влади принцепса, надав йому вищу владу i могутнiсть> (imperium et potestatem)  (Д. 1. 4, 1). Отже, все, що iмператор ухвалив шляхом письма та пiдпису чи припису засобом едикту, є законом, оскiльки проголошується вiд iменi народу, тобто тiльки вiд iменi вiльних.

Форми виразу волi рабовласницького стану в Стародавньому Римi протягом всiєї iсторiї римської рабовласницької держави змiнювалися вiдповiдно до соцiально-економiчних вiдносин i державного ладу Риму. В царський перiод (754-753-510-509 рр. До н. е.) основною формою права був звичай. В перiод республiки (510--509-ЗО рр. до н. е.) спочатку загальновизнаною формою права були постанови народних зборiв (lex-leges), а потiм едикти преторiв та iнших магiстратiв (преторське право). За часiв принципату (27 р. до н. е. наприкiнцi II ст. н. е.) основною формою виразу волi рабовласникiв були постанови сенату-сенатус-консульти, тодi ж дiстає визнання дiяльнiсть юристiв. Пiд час пiзньої iмперiї (домiнат) право виражається в формi волi iмператорiв – iмператорських конституцiй.

форма закону як прояв волi держави також змiнювалася. За часiв республiки це були постанови народних зборiв (lex-leges), в перiод принципату-постанови сенату-сенатус-консульти (senatus consulta), пiд час iмперiї-iмператорськi конституцiї..

Звичай – це правило поведiнки, що склалося внаслiдок фактичного застосування протягом тривалого часу. Вiн був основною формою регулювання поведiнки в додержавному суспiльствi за умов родового ладу. Дотримання звичаїв забезпечувалось засобами громадського впливу на порушника. Звичай стає джерелом права за виникнення держави iз подiлом суспiльства на певнi стани.

Законя XII таблиць, прийнятi в 450 р. до н. е., найперше писане право i перший запис звичаїв (mores majorum--звичаї предкiв), що iснували ще за царiв. Iсторiю їх створення нам передає ПомпонiйвДягестах (ДЛ. 2. 2- 4).

Аналiз тексту Законiв XII таблиць пiдтверджує, що це санкцiонованi Римською державою звичаї. В них зафiксованi пережитки первiсного ладу, найпiзнiшi традицiї царських часiв, а також результати боротьби плебеїв з патрицiями. Свою назву закони дiстали внаслiдок того, що були викарбуванi на дванадцяти мiдних дошках.

давнiй, пов'язаний з родовим ладом звичай замiнюється писаним правом, що закрiплює приватну власнiсть, рабовласництво та нерiвноправнiсть. Закони зафiксували правову вiдмiннiсть патрицiїв i плебеїв, патронiв i клiєнтiв, вiльних i рабiв, закрiпили повноту батькiвської влади, регулювання вiдносин мiж подружжям, порядок опiки i спадкування. Важливим завоюванням плебеїв були обмеження позичкового процента та деякi iншi привiлеї.

Пiзнiше римськi юристи високо оцiнили звичаї як джерело права. Юлiан писав, що колишнiй укорiнений звячай заслужено застосовується як закон, i це право називається правом, що встановлено звичаями.

Звичаї довго зберiгалися в Стародавньому Римi. Проте їх характер починає змiнюватися. З'явилися судовi звичаї, судова практика. Новi соцiально-економiчнi вiдносини в перiод iмперiї надали звичаям вiдповiдних завдань. Вони стали засобом вiдмiни застарiлих норм цивiльного i квiритського права, розчистивши мiсце для нових норм права. Норми права звичаїв позначали термiнами: звичаєва практика (usus) ; звичаї, що склалися в практицi жерцiв (commentarii pontificum) ; звичаї, що склалися в практицi магiстратiв (commentarii magibtratuum).. B iмператорський перiод з'явився термiн сопsuetudo (зврчай).

Проте, Незважаючи на змiну характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцiєю держави, таким чином перетворившись в державну волю.

Постанови народних зборiв (lex-leges). Народнi збори Стародавнього Риму вважались найвищим державним органом. Вони приймали чи вiдмiняли закони, оголошували вiйну та укладали мир, були верховною iнстанцiєю, що розглядала апеляцiї i протести на рiшення судових органiв. Народнi збори обирали всiх посадових осiб, в руках яких знаходилась виконавча влада.

У Римi було три види народних зборiв: курiатнi, центурiатнi i трибутнi комiцiї. Комiцiа в перекладi з латинської comitia-сходка. Найдавнiша форма народних зборiв-курiатнi комiцiї. Це замкнутi об'єднання патрицiїв. Внаслiдок боротьби плебеїв з патрицiями в V-IV ст. до н. е. Сервiй Тулiй створює так зване центурiатне улаштування. Збори римських громадян проходили по центурiях, до яких належали як патрицiї, так i плебеї. Всi римськi громадяни виставляли 193 центурiї (кожна центурiя-сотня воїнiв), при цьому найбагатшi (перший клас) -98 центурiй, тобто бiльше половини. Голосування проходило по центурiях, кожна ма-

ла один голос. Голоси подавалися в суворому порядку: спочатку центурiї першого класу, потiм другого, третього i т. д. Якщо за пропозицiю проголосувало понад 50 вiдсоткiв голосiв центурiй, голосування припинялось, а пропозицiя ставала законом. Зрозумiло, при такому порядку все вирiшували центурiї першого класу (98). В цьому особливо чiтко проявлялася станова сутнiсть народних зборiв. Даний порядок голосування викликав незадоволення навiть серед римських громадян.

Незадоволенi плебеї розпочали проводити свої збори по територiальних округах-трибах.