Предмет курсу «Основи римського приватного права»

Проте процедура проходження законопроекту була досить складною i вiдповiдала iнтересам рабовласникiв. Не зважаючи на певну демократизацiю народних зборiв, вирiшувати принциповi питання вони не могли. Магiстрат, який мав право скликати народнi збори (консул, диктатор, претор), опрацювавши проект закону, повинен був подати його на обговорення до сенату. Без його схвалення законопроект на обговорення народних зборiв не виносився. Народнi збори законодавчої iнiцiативи не мали. Поданий проект вони повиннi були або прийняти в цiлому без обговорення або вiдхилити в цiлому. Прийнятий народними зборами закон проходив ще одну (третю) стадiю -схвалення сенату, без чого не мiг стати законом. Отже, сенат i контролював, i керував дiяльнiстю народних зборiв.

За часiв пiзньої республiки голосування проходило в такому порядку. Кожен голосуючий мав один голос. Спочатку голоси пiдраховувалися всерединi курiї, центурiї чи триби, i таким чином складався голос цiєї одиницi-<за> або <проти>, який подавався в комiцiй). Бiльшiсть голосiв цих пiдроздiлiв давало рiшення народних зборiв. I в цьому-випадку зi всiєю очевиднiстю проявляється становий характер порядку голосування – бiльшiсть голосiв центурiйчи триб не завжди свiдчили -про справжню бiльшiсть голосiв, що приймали участь в голосуваннi. Машина голосування надiйно служила своєму володарю.

Функцiї курiатних, центурiатних i трибутних комiцiй чiтко не розмежовувались, що також було <на руку> правлячiй верхiвцi. Наприкiнцi 1 ст. народнi збори, хоча їх законодавча влада не була усунена, припинили проводити закони.

Едикти магiстратiв. Преторське право. В перiод республiки активним джерелом римського приватного права були едикти магiстратiв, передусiм преторiв. Те чи iнше вiдношення до правотворчої дiяльностi мали едикти консулiв, преторiв, курульних едилiв, правителiв провiнцiй та iнших магiстратiв. найбiльше проявилась правотворча дiяльнiсть преторiв.

Посада претора була введена в 366 р. до н. е. З 247 р. до н. є. почали обирати двох преторiв: мiського i перегрiнського. Iз збiльшенням територiї Риму кiлькiсть преторiв зростала i за часiв Цезаря досягла 16. Завдання преторiв полягало в наданнi допомоги консулам, а за їх вiдсутнiстю вони виконували обов'язки останнiх. Поступово в їх руках зосереджується судова влада i вiдповiдно змiнюються їхнi функцiї. Мiський претор здiйснює правосуддя в Римi, перегрiнський вирiшує майновi спори, що виникали мiж перегрiнами або перегрiнами, з одного боку, i римськими громадянами – з другого.

Посада претора була дуже почесною (honor). Йому як заступнику консула були пiдвiдомчi тi самi справи, що й консулу. Як i консул, вiн мiг скликати народнi збори, засiдання сенату, головувати в них. Проте, мабуть, головним було його право проголошувати едикти по судових справах (jus dicere), що вiдiграло значну роль у розвитку римського приватного права.

На посаду претора мали право претендувати римськi громадяни вiком понад 40 рокiв, пройшовши нижчi посади. Як i бiльшiсть магiстратiв, претор обирався на рiк, обов'язки виконував без оплати. Однак ця посада вiдкривала значнi можливостi для вiдшкодування витрат на її виконання (хоча й не завжди праведнi,), що робило її дуже привабливою. В передвиборнiй кампанiї перемагав той, у кого було бiльше грошей для пiдкупу виборцiв, тобто найбагатший представник вищих кiл рабовласницького стану. Грошей на це не шкодували – витрати покривалися посадою. Цицерон (106-43 рр. до н. е.) у своїх судових промовах наводить багато фактiв зловживань при виборах преторiв, магiстратiв i при виконаннi ними своїх обов'язкiв. Пiдтверджується також це наявнiстю спецiальних норм в республiканському законодавствi, спрямованому на припинення подiбних зловживань.

Для здiйснення своїх функцiй i в межах своєї компетенцiї претор перед вступом на 'посаду проголошував едикт, в якому викладав правила судочинства, обов'язковi для всього населення i самого претора протягом року. Пiсля закiнчення його повноважень зазначенi правила втрачали свою силу. Новообраний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши едикти своїх попередникiв. Правила, що довели свою ефективнiсть у практицi їх застосування i виявлялися придатними для захисту нововнйиклих вiдносин, використовувались в новому едиктi. Невдалi, нежиттєздатнi правила вiдмирали, не дiставши застосування в наступних едиктах. Отже, кожний новообраний претор приймав свiй едикт, який був наслiдком творчостi не тiльки його автора, а й колективним творiнням багатьох попередникiв, що увiбрав в себе їх практичний досвiд.

Наприкiнцi перiоду республiки Рим перетворився у величезну рабовласницьку державу. Вiдкриття нових торговельних шляхiв, розвиток ремесел, могутнiй цивiльний оборот вимагав бiльш ефективного, надiйного, позбавленого формалiзму правового регулювання дiлових вiдносин. Колишнє цивiльне право або взагалi немало вiдповiдних норм, або вони не вiдповiдали новим вимогам. Перед претором поставала досить скромна мета – проголошувати в едиктах правила, яких бракувало в цивiльному правi, тобто надавати цивiльному праву допомогу i заповнювати його прогалини. Правда, i тодi воно iстотно не змiнювалось.. Однак претор вiдкрито не протиставляв йому свої едикти. Коли ж розвиток продуктивних сил, розширення цивiльного обороту, змiни в економiці почали вимагати найрадикальнiших змiн в правовому регулюваннi, претор змушений, був зробити наступний крок – тепер вiн вiдкрито вносив корективи та доповнення в цивiльне право, виправляв його норми, пристосовуючи