+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
23
Мова:
Українська
територіальна ідентичність, що ґрунтується на єдності території проживання, історії та традицій, соціокультурного досвіду, ціннісних орієнтацій та образу життя . Таким чином, опорним концептом, дискурсивним топіком сільського приросту є людина, яка бере активну участь у формуванні середовища власного мешкання. За місцем локалізації кожної сільської території можна судити про її відмінності від інших територій, розміщених у просторі. Але конкретний сільський локальний соціум (спільнота) поки що перебуває за межами професійного інтересу істориків.
При історичному дослідженні сільського простору слід враховувати його полімасштабність, яка представляє собою множину різних за своїм розміром, ієрархічно упорядкованих локалітетів (рівні сільських територій). Таксономічною одиницею базового рівня сільських територій є сільська територіальна громада, яка організує життєдіяльність на власній території. Території базового рівня агрегуються у більш великі таксономічні одиниці – адміністративні райони (районний рівень сільських територій). В результаті інтеграції територій базового рівня в території районного рівня, за рахунок прояву специфіки локальних таксономічних одиниць, не тільки ускладнюється структура територій вищого ієрархічного рівня, а й стає більш різноманітним їх зміст. Відповідно розширюється й ускладнюється масштаб об’єкта історичного дослідження. Сільські території районного рівня входять до відповідних просторових утворень регіонального рівня. В просторовому відношенні ці території представляють собою сільський сегмент (складову) того чи іншого регіону. В дослідницькому плані сільські території даного рівня є об’єктом вивчення регіональної історії. Сукупність сільських територій регіонального рівня складає їх загальнодержавний рівень, який виступає як сільська територіальна підсистема суспільства. Сільські території цього рівня є об’єктом дослідження національної історії.
За нашими підрахунками, чисельність населення, що проживає на сільських територіях України, складає понад 20, 2 млн осіб (44% від загальної кількості населення), що значно перевищує кількісний склад сільського населення країни (14, 1 млн осіб) . Отже, на сільських територіях проживає не тільки селянство й навіть не виключно сільське населення, а й значна частина неселянського прошарку й міського населення. У зв’язку з цим виникає потреба у переосмисленні усталеного уявлення не тільки про об’єкт, а й про суб’єкти сільської історії. Окремого розгляду заслуговує питання про необхідність врахування взаємозв’язку та взаємодії сільських території з міською територіальною підсистемою суспільства. Самостійного вивчення істориків потребують такі різновиди сільських територій, як сільські урбанізовані зони й ареали та “аграрні міста”, а також території зі спеціальним режимом функціонування.
Предметом спеціального інтересу істориків є аналіз часового виразника масштабності, який проявляється через динаміку розвитку того або іншого рівня сільських територій за певний відрізок часу, кожний з яких має різне наповнення в залежності від масштабу таксономічної одиниці. Динаміка протікання суспільного процесу, що є помітною та значущою на базовому рівні сільських територій, частіше за все не враховується й не приймається до уваги на їхніх вищих рівнях. Тобто мова йде про різну темпоральність розвитку в розрізі різних рівнів сільських територій, а не тільки у сільському та міському просторових сегментах.
Позиціювання сільського простору як об’єкта історичних досліджень у вигляді багаторівневої системи сільських територій дає можливість сформувати уявлення про полімасштабний характер об’єкта, структурні компоненти якого взаємодіють між собою. Ця взаємодія має не тільки часовий, просторовий, але й сутнісний вимір. Саме останній має безпосереднє відношення до предмета дослідження сільської історії.
Предметне поле сільської історії
Визначення предмета сільської історії потребує попереднього розгляду кола дослідницько-пізнавальних проблем, починаючи від виявлення співвідношення глобального та локального й закінчуючи методами дослідження.
Історичний досвід засвідчує циклічний характер дії інтеграційної та дезінтеграційної тенденцій, коли вони випереджають одна одну, але завжди існують як антиномія. Зазначене явище М. Іванов назвав парадоксом глобалізації, який полягає в тому, що вона йде поряд з локалізацією: відбувається зростання соціальної, економічної та політичної ролі локальних спільнот, які виявилися втягнутими у складну систему глобальних зв’язків та залежностей. Це відкриває перед нами нові можливості й у той самий час створює нові загрози, змушуючи самостійно знаходити засоби адаптації до нових умов . За такої ситуації глобалізація зіштовхується з зустрічною тенденцією, яка проявляється у фрагментації простору.
Це потребує від дослідника, як зазначає Я. Верменич, застосування ідей широкого контекстуалізму – вміщення кожної події чи явища у найширший соціальний і культурний контекст. Йдеться про вироблення здатності історика бачити ціле до того, як він візьметься впритул до аналізу його складових частин. Контекстуальність у даному разі слугує запорукою того, що співвідношення глобального і локального, макро- й мікрорівнів в історичному аналізі виявиться оптимальним . Така традиція розрізнення глобального та локального, загального та часткового в історичній науці простежується ще з часів В. Ключевського, який виділяв два предмети та два прийоми історичного вивчення: перший – історія культури, або цивілізації (загальна історія), в основі якого лежить вироблення людини і людського співжиття; другий – історична соціологія (переважно місцева історія), заняттям якої є пошук властивостей та сил, що створюють та направляють людське співжиття. Відмінність першої історії від другої в тому, що зміст історії культури складають результати історичного процесу, а в історичній соціології спогляданню підлягають сили та засоби його досягнення, так би мовити,