+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
23
Мова:
Українська
Щодо цього існує відпрацьована американська система методик виявлення територіальних переваг населення, яка складається з наступного: прямогоопитування місцевих мешканців; тлумачення посередніх ознак в матеріальній культурі; статистики руху людей, товарів, інформації; дослідження літературних джерел .
В Україні проведення комплексних досліджень з метою визначення вернакулярних територій уявляється реалістичним тільки після здійснення паспортизації сільських територій базового рівня й проведення статистичних обстежень з наступним формуванням відповідної звітності у розрізі базового та районного рівнів цих природних та соціально-просторових утворень.
Історики також мають долучитися до дослідження процесу рура- лізації, сутність якого полягає у проникненні елементів сільського способу життя у міста. Цей процес має декілька проявів. По-перше, руралізація є зустрічним і зворотним процесом по відношенню до урбанізації, яка зумовила не тільки стрімке зростання міст і міського населення за рахунок сільського, а й продемонструвала переваги міст як промислових, транспортних, торговельних, культурних, наукових та адміністративних центрів. Це сформувало в суспільній свідомості їх образ як місць, що є більш привабливими за умовами життєдіяльності, ніж сільські території, який матеріалізується у міграційному русі сільського населення. По-друге, руралізація є наслідком просторового зрощення міст та прилеглих до них сільських територій. По- третє, руралізація знаходить свій прояв у перетворенні “аграрних міст” в села внаслідок закриття в них переробних підприємств, скорочення об’єктів соціокультурного призначення. По-четверте, деякою мірою прояви руралізації є результатом розміщення в містах підприємств з переробки сільськогосподарської сировини.
Незважаючи на розширення сільських просторових меж за рахунок неселітебних територій, для історичної науки ніяким чином не зменшується актуальність дослідження сільських населених пунктів, значна частина яких мають статус історичних.
Слід розрізняти масштаб історичного дослідження сільського простору й відповідне йому предметне поле, які притаманні тому чи іншому рівню сільських територій. Безперечно, прерогативою вивчення територій базового рівня є особистість, сім’я, домогосподар- ство, побут та культура сільської громади, історія села та соціуму. В даному випадку мова йде про емпіричний рівень історичних досліджень сільського простору. На районному та регіональному рівнях основна увага дослідників має приділятися виявленню та опису місцевих та регіональних особливостей сільських територій. Загальнодержавний рівень сільських територій асоціюється з теоретичним рівнем історичного мислення.
Окремого розгляду заслуговують взаємозв’язки сільської територіальної підсистеми суспільства з відповідною міською підсистемою.
Предметом спеціального дослідження історичної науки є ті чи інші різновиди сільських територій, між якими існують як спільні риси, так і відмінності.
Із викладеного можна зробити висновок про те, що предметне поле сільської історії є достатньо розгалуженим, що обумовлено складною структурною будовою об’єкта сільського розвитку (сільські території), його багаторівневістю, різновидністю та різнотипністю. Додаткове уявлення про сільську історію як складову руралістики дає її розгляд в контексті інших історичних дисциплін.
Сільська історія в системі історичних наук
За результатами проведеного дослідження з’ясовано, що сільська історія відповідно до ієрархічної структури сільських територій складається з історій територій базового рівня (історія територіальної громади), територій районного рівня (сільська місцева історія), територій регіонального рівня (історія сільської складової регіону), територій загальнодержавного рівня (історія сільської територіальної підсистеми суспільства).
Для виявлення співвідносності класифікаційних рівнів сільської історії з системою історичних наук доцільно звернутися до історіографічної практики їх ранжування.
Так, за версією Я. Верменич, системологія історичної локалістики постає у такому вигляді :
перший, традиційний тип, що відповідає описовому етапу у формуванні джерельної бази – історичне краєзнавство;
другий, нетрадиційний тип, з виразними ознаками теоретизації історичного знання – нова локальна історія;
третій, “бічний” тип, що виник на базі “зміни методу” в руслі антропологізації локальної історії – мікроісторія;
четвертий тип, що передбачає “інший масштаб” локалізації – історична регіоналістика, історична урбаністика, історія прикордоння тощо.
Як зазначає автор типологізації, виділення тих чи інших типів локальної історії необхідне, з одного боку, для з’ясування меж предметних полів кожного з названих типів і їхніх взаємозв’язків та для подолання нігілістичних тенденцій в процесі розмежування “старих” і “нових” підходів, з іншого (“старе” зовсім не обов’язково гірше “нового”) .
Англійський історик Дж. К. Уолтон пропонує ієрархічну схему практик вивчення історії, яка складається з місцевого (підрегіональ- ний), регіонального, національного та міжнародного рівнів .
На думку російських дослідників С. Маловічка і М. Румянцевої, виділення місцевої історії в рамках лінійного (стадіального) уявлення історії не відповідає сучасній тенденції трансформації історичного знання до нелінійних предметних полів, що є свідченням їх рядопо- ложенності, в рамках яких перебувають історія сім’ї, локальна історія, міська історія, регіональна історія та ін . Водночас ці автори запровадили власний нетрадиційний погляд на нелінійні предметні поля історії, пов’язаний з науково орієнтованою історією (нова локальна історія, регіональна історія), в якій основна увага приділяється історії соціокультурних спільнот .