Приватизація у ринковій економіці

Особливий випадок - продаж активів іноземному інвесторові. У всіх країнах з перехідною економікою робиться ставка на дохідність інвестицій від покупців-нерезидентів. Очікування зв'язувалися з одержанням доступу на західні товарні й фінансові ринки, зростанням ринкової вартості компаній. Переважний метод прямих продажів застосовувався в тих країнах, де ще в надрах планової економіки створювалися умови для розвитку приватної власності. Іноземний капітал оцінив цю вигоду стартових умов приватизації, хоча реальні інвестиції все-таки відрізнялись від очікуваних по обсягу та по сферам в яки вкладалися інвестиції.

Приватизація методом прямих продажів сприяє швидкому прогресу фінансових ринків і, що особливо важливо, створює сприятливий клімат для росту знову утворених приватних підприємств на національному, іноземному або змішаному капіталі.

Наступним методом приватизації є реприватизація, тобто відновлення в правах власності осіб, незаконно позбавлених майна в результаті конфіскованій націоналізації. Основними формами реприватизації є: реституція, тобто повернення власності колишнім власникам у натуральному виді, і компенсація, тобто повернення вартості конфіскованого майна грішми або спеціальними ваучерами. Запізнювання із проведенням реприватизації, особливо у формі реституції, може привести до конфліктів між інвесторами, що вже вклали свої капітали, і особами, що пред'являють права власності як колишні власники майна. Така ситуація досить несприятлива для залучення іноземних інвестицій.

Отже, процес приватизації в Україні регулюється Верховною радою, Фондом державного майна, Національним банком України, Державний приватизаційний фонд, міністерство демонополізації та роздержавлення. Всі особливості процесу залежать від приймаємих владою рішень та законів. 

Основними законодавчими актами, які регулюють процеси приватизації в Україні, є Закони України "Про приватизацію майна державних підприємств" (від 15 червня 1993 р.), "Про приватизацію невеликих державних підприємств", "Про приватизацію державного житлового фонду", "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" і "Про приватизаційні папери". У цих законах визначені основні принципи, кошти, суб'єкти й об'єкти процесу приватизації. Положення цих законів доповнені рядом Указів Президента України й інших законодавчих актів. 

Щорічно Верховна рада України затверджує Державну програму приватизації, що представляється на розгляд Кабінету Міністрів України. У цій програмі визначаються основні цілі, пріоритети, кошти й порядок приватизації державного й відчуження комунального майна, групи об'єктів, що підлягають приватизації, завдання по обсягах приватизації майна, що перебуває в державній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим; а також умови, які необхідно створити для виконання програми, та всі сформовані із цього організаційні заходи.

 

Роздержавлення — процес, характерний не тільки для України, це загальносвітове явище. Воно характерне і для інших країн, як розвинених, так і тих, що розвиваються. Аналіз даного процесу за кордоном дозволить активніше використовувати в умовам України накопичений у світі досвід роздержавлення і не повторювати зроблених помилок. Тому розгляд причин, характеру, методів, результатів роздержавлення за кордоном є вкрай важливим.

Можна стверджувати, що необхідність державної присутності у виробничій сфері в якості підприємця, яка гостро відчувався в 40-ві роки, до початку 80-х років відпала до складу урядових заходів, спрямованих на підтримку економічної активності, роздержавлення і приватизацію.

Наприкінці 70-х років західний капіталізм вступив у період широкої приватизації. Не можна забувати і про той факт, що приватизація виявилася надзвичайно вигідною в політичному плані. Переводячи на рівень підприємств рішення непопулярних, але невідкладних і неминучих економічних проблем (скорочення зайнятості в силу виробничої необхідності, зменшення бюджетних дотацій шляхом підвищення цін на продукцію державних підприємств тощо) консерватори знімали із себе як представників державної влади відповідальність за соціально-економічне становище в країні. Тим самим вони політично переграли соціалістів і радикалів.

Зміст західного процесу приватизації стає більш зрозумілим із дискусій, що велися і ведуться навколо її окремих аспектів. Так, активно обговорювалося питання про природу коштів, що мобілізуються для покупки державної власності, і в цьому зв’язку — про народногосподарське призначення отриманої урядом виручки. Ще одна дискусія велася з приводу розукрупнення галузевих корпорацій, державний статус яких у свій час пояснювався природною монополією.

Для Європи 80-х років був характерним навальний розвиток процесів дерегулювання економіки, роздержавлення і приватизації державних підприємств, спрямований на підвищення ефективності існуючої системи змішаної економіки, що склалася після війни в результаті утворення значного, по західних масштабах, державного сектора. Хвиля роздержавлення охопила багато країн Західної Європи, оскільки в умовах загострення конкуренції з боку США і Японії національна промисловість цих країн потребувала конкурентноздатності на світових ринках.

Політика роздержавлення базується на ідеї, відповідно до якої організація господарського життя відповідно до ринкових законів розглядається в якості джерела соціально-економічного прогресу в тій мірі, у якій вона заохочує конкуренцію, сприяє виробництву матеріальних благ.

Теоретичним обгрунтуванням курсу на роздержавлення послужила функціонально-господарська концепція розвитку державного підприємництва, яка витіснила соціально-політичну концепцію, що панувала раніше. Найбільш наочним є приклад Великобританії, де роздержавлення проводилося в жорсткій формі. Ця політика одержала назву “тетчеризм”. Тільки Франція наслідувала, щоправда з інтервалом у 7 років, приклад британської “шокової терапії”. У інших же західноєвропейських країнах зберігається значення соціально-політичної концепції державного підприємництва, наприклад в Італії або Іспанії, і там діють більш обережно,