Психологічний діагноз

Діагноз є негативним, якщо він створює дистанцію між консультантом і клієнтом. А так і трапляється при вузькому погляді на консультування, коли діагностика стає основним предметом занять консультанта. Діагноз також нічого не дає, коли він настільки формалізований, що заважає щирому й спонтанному відношенню до клієнта.

Категоризація клієнтів, їх «розкладання по поличках», власне кажучи, руйнує консультативний контакт. Адже кожен почуває себе незатишно і неприємно, коли хтось намагається віднести його до однієї з категорій замість спроби зрозуміти. Узагальнюючи аргументи «за» й «проти» діагностики в психологічному консультуванні, можна стверджувати, що однаково неприйнятно обидві крайні точки зору.

Діагностика – складова частина процесу психологічного консультування, при якому ми прагнемо до більш глибокого розуміння клієнта. Від першої до останньої зустрічі як клієнт, так і консультант перебувають у процесі пошуку. Навіть відмовляючись від строгих рамок діагностики, консультант повинен задати собі питання: – Що відбувається зараз у житті клієнта? – Що очікує клієнт від консультування? – Які потенційні можливості й обмеження клієнта? – Як далеко й глибоко варто заходити в консультуванні? – Яка основна психодинаміка в житті клієнта? Відповідаючи на ці питання, консультант визначає бажання клієнта і можливість досягнення цілей консультування. У цьому змісті діагностика є перманентним процесом, який триває стільки ж, скільки й консультування, і допомогає консультантові концептуалізувати проблеми клієнта. Нарешті, якщо абсолютно ігнорувати діагноз, варто знехтувати такими реальними захворюваннями, як, наприклад, шизофренія і маніакально-депресивний психоз, а це вже етична проблема. Адже при зазначених психічних розладах людина є небезпечною для себе і навколишніх.

Діагноз повинен відбивати стиль життя клієнта і допомагати консультантові планувати стратегію і тактику своєї діяльності, ефективно прогнозувати її результати і у той же час, щоб уникнути серйозних помилок, не випускати з уваги реальну патологію в поведінці клієнта. Справжній консультант завжди розуміє клієнта і діагностично, і психотерапевтично.

 

 

Психологічний діагноз – це кінцевий результат діяльності психолога, спрямований на з'ясування сутності індивідуально-психологічних особливостей особистості з метою оцінки їх актуального стану, прогнозу подальшого розвитку і розробки рекомендацій, обумовлених завданням психодіагностичного обстеження.

Предмет психологічного діагнозу – встановлення індивідуально-психологічних розходжень у нормі і при патології. Найважливішим елементом психологічного діагнозу є з'ясування в кожному окремому випадку того, внаслідок чого дані прояви виявляються в поведінці обстежуваного, які їх причини і наслідки. По мірі збагачення психологічного знання етіологічний елемент у психологічного діагнозі, ймовірно, не буде мати настільки істотного значення, як сьогодні, у всякому разі в поточній, практичній роботі. Як правило, встановивши засобами психодіагностики ті або інші індивідуально-психологічні особливості, дослідник не має змоги вказати на їх причини та місце у структурі особистості.

Такий рівень діагностики Л. С. Виготський назвав симптоматичним (або емпіричним). Цей діагноз обмежується констатацією певних особливостей або симптомів, на підставі яких безпосередньо будуються практичні висновки. Л. С. Виготський відзначає, що даний діагноз не є науковим, тому що встановлення симптомів ніколи автоматично не приводить до діагнозу. Тут роботу психолога цілком можна замінити машинною обробкою даних.

Другим щаблем у розвитку психологічного діагнозу є етіологічний діагноз, який враховує не тільки наявність певних особливостей (симптомів), але й причини їх виникнення.

І найвищий рівень – це типологічний діагноз, який полягає у визначенні місця і значення отриманих даних у цілісній, динамічній картині особистості. Такий діагноз завжди повинен враховувати складну структуру особистості.

Діагностика і клінічне прогнозування становлять найважливішу сторону лікарської діяльності. Їх головне призначення – забезпечити наукову обгрунтованість, планомірне і ефективне лікування хворого.

Ще у XVIII столітті Г. Бургав рекомендував застосовувати з метою діагностики метод спостережень і аналогії. Йому належить вислів «Хто добре діагностує – добре лікує».

Колись медицина не була спеціальною областю знань, якою володіли окремі люди, – вона була загальним надбанням. Відомо, що у древніх ассірійців існував звичай виводити хворого на дорогу: кожен перехожий міг оглянути хворого і, за можливості, допомогти йому.

На сьогодні у переважної кількості психічних захворювань формування клінічної картини, як правило, носить багатофакторний характер. Настільки ж різноманітними є і підходи до діагностики, яка включає зростаючу розмаїтість інструментально-лабораторних методів і основний – клінічний метод дослідження.

Для правильної і обгрунтованої діагностики психічного захворювання потрібно, насамперед, ретельне й глибоке обстеження хворого. При цьому значення мають не тільки особливості психопатології, але й соматичний стан, неврологічний статус хворого, враховуються дані психологічного експерименту та соціальні фактори.

У будь-якому випадку, досліджуючи конкретного хворого, важливо визначити не тільки причину хвороби, але й умови, які сприяли її виникненню, визначити реактивність організму, його функціональний стан, характер і можливості компенсації.

 

 

 

Встановлення діагнозу є складним багаторівневим процесом: діагностичне судження виникає на різних стадіях діагностики, і щоразу воно носить якісно інший характер, різний семантичний рівень:

симптоматичний;

синдромологічний;

нозологічний.

Важливе місце в системі понять діагностики займають поняття «симптом» і «синдром». Термін «симптом» у перекладі з давньогрецького symptoma означає «ознака». Дослідження хворого звичайно починається з оцінки симптомів захворювання. Вчення про симптоми розпочинається ще з праць давньогрецького