Психологічний діагноз

Отже, найважливішим етапом діагностичного процесу є нозологічний діагноз. Шлях до нозологічного діагнозу лежить через синдромологічний діагноз. Встановлюючи нозологічний діагноз, ми насамперед говоримо про діагноз хвороби, хоча мова також йде і про форму перебігу захворювання, і про його прогноз. Нозологічний діагноз певною мірою дає можливість побудувати прогностичне судження в кожному конкретному випадку, вибрати адекватну терапію й організаційну форму медичної допомоги. Разом з тим кожне захворювання відрізняється властивим тільки йому набором специфічних синдромів, які проявляються у певній послідовності (динаміка синдромів) і які визначають, в остаточному підсумку, форму його перебігу: безперервну, приступну або у вигляді фаз (приступ захворювання, після якого не залишається істотних ознак психічного дефекту).

Синдроми в процесі динаміки можуть ускладнюватися (прогредієнтність), спрощуватися (регредієнтність) і зберігатися в незмінними (стаціонарний стан). Говорячи про наявність позитивних і негативних розладів у клініці психічного захворювання в контексті діагностичного процесу, ми неминуче зіштовхуємося із проблемою компенсації, яка є універсальною для всієї медицини.

Правильні теоретичні уявлення в цій області допомагають висвітлювати питання психічної компенсації при побудові розгорнутого діагнозу і вивченні питань адаптації хворих. Компенсаторні механізми приводяться в дію з самого початку хвороби. При формуванні ремісії в першу чергу редукуються симптоми, які виникають пізніше, останніми зникають ініціальні прояви, які при неповному одужанні залишаються і у ремісії.

При аналізі можливостей компенсації необхідно розглядати два важливих аспекти: з одного боку, це наявність окремих сторін психічної діяльності, а з іншого боку – можливість активного пристосування в нових умов і на іншому рівні.

Л. С. Виготський (1934) відзначав, що «не можна розглядати хвору людину тільки як страждаючу особу. Слід розглядати активну роль тієї особистості, яка піддається руйнівному процесу. І варто вважати, що поряд зі слідами руйнування особистості... ми знайдемо і протилежні сліди, що ця особистість буде якось пручатися, видозмінюватися, адаптуватися... «.

По мірі міру стихання хвороби у процесі діагностики все більше необхідно враховувати компенсаторні утворення, які забезпечують адаптацію особистості, подальший перебіг і прогноз захворювання. Для оцінки пристосувальних реакцій і компенсаторних можливостей хворого та установлення патологічної залежності служить функціональний діагноз, який ввів у клінічний побут С. П. Боткін як засіб, який розкриває механізм хвороб.

М. П. Кончаловский, який багато зробив для розробки функціонального діагнозу у клініці внутрішніх хвороб, розглядав його, поряд з морфологічним, патогенетичним і етіологічним, у якості одного з елементів клінічного діагнозу. Він вважав застосування функціональної діагностики навіть більш важливим, ніж виявлення анатомічного діагнозу, «... тому що при її допомозі намічається прогноз захворювання, його подальший перебіг і результат».

У психіатричній клініці нерідко спостерігається невідповідність ваги психопатологічних розладів і рівня соціально-трудового пристосування, а з іншого боку, – синдромально-нозологічний діагноз не дає повною мірою інформації про можливості адаптації конкретного хворого. Конкретизація цілей і побудова індивідуального прогнозу вимагають більш повної інформації про характер функціонування хворого в середовищі, про фактори не тільки біологічного, але й соціального порядку, які визначають адаптацію хворого. Подоланню наявних протиріч і недоліків винятково нозологічної діагностики може сприяти постановка функціонального діагнозу. К. Вайзе й В. М. Воловик (1980) розглядають його як системний аналіз рівня і характеру дисфункції, під якою розуміється порушення адаптивної поведінки і видоспецифічної (людської) соціальної діяльності пацієнта при тій або іншій формі психічної патології. Кваліфікація останньої належить структурно-динамічному нозологічному діагнозу. Кожен з цих діагнозів відбиває хвороба і пов'язані з нею явища і процеси на різних рівнях.

 

 

Функціональна діагностика полягає у визначенні рівня функціональної недостатності («соціальної компетентності») в основних сферах діяльності і напрямках компенсаторних зусиль пацієнта, які сприяють збереженню адекватної соціальної активності або спотворюють її, у встановленні типу адаптації і виявленні факторів, які спричиняють функціональну недостатність.

У даному контексті розглядаються три ряди факторів:

хвороба (патодинамический аспект функціонального діагнозу) ;

особистість (психологічний аспект) ;

соціальне оточення (соціальний аспект).

Патодинамічний аспект відбиває активність хвороби, фазу її розвитку, характер і виразність базисної дезінтеграції, наявність ознак дисонтогенезу, тобто соматобіологічної передумови формування компенсаторно-пристосувальних процесів. Психологічний аспект функціонального діагнозу характеризує особистість хворого:

рівень її розвитку;

ціннісні орієнтації;

структуру потреб;

способи вирішення важких і конфліктних ситуацій;

найкращі форми психологічної компенсації.

Соціальний аспект функціонального діагнозу розкриває зовнішні умови адаптації, обумовлені впливом з боку значимого оточення (родини, професійного середовища, мікросоціальних груп і суспільних інститутів). Всі три аспекти оцінюються в сукупності і одержують тлумачення лише на основі структурно-динамічного нозологічного діагнозу.

Таким чином, клінічне дослідження завершується нозологічним діагнозом, однак для надання йому прогностичного змісту необхідний і діагноз функціональний, який дозволяє встановити, що особистість втратила і що зберегла в результаті захворювання. Слід зазначити, що проблема функціональної діагностики тісно пов’язана з проблемою прогнозу. При цьому особливо актуальним залишається раннє прогнозування перебігу і результату, що може передбачати можливий ступінь прогредієнтності захворювання, а також рівень і характер пристосування на віддалених етапах процесу.

Дослідники, які займалися проблемою прогнозу психічних