Революція 1848-1849 рр. в Італії

 

2.1 Початок першого періоду революції

2.2 Революція у Венеції та Мілані

2.3 Перша війна за незалежність

2.4 Початок другого етапу революції

 

 

Актуальність. На дослідження даної проблеми наштовхує необхідність узагальненого комплексного аналізу такого історичного явища як революція 1848-1849 рр. в Італії. Попри те, що революція відбулася більш ніж 160 років тому, своє значення і актуальність вона не втратила і до сьогоднішнього дня. Нам, на даному етапі розвитку, необхідно враховувати досвід попередників. На прикладі італійської революції ми можемо вирішити власні проблемні питання. Особливо актуальним для українців є одне з основних завдань революції в Італії – об'єднання країни. Та якщо для італійців це було територіальне об'єднання, то для нас це перш за все ідеологічне об'єднання. Також слід поважати національних героїв, таких як Джузеппе Гарібальді, Джузеппе Мадзіні та інших.

Предметом даної роботи є весь комплекс подій і факторів, які впливали на хід революції в Італії 1848-1849 рр., а також причинно-наслідкові зв’язки та закономірності які супроводжували цей процесс.

Об’єктом дослідження виступає революція в Італії 1848-1849 рр.

Метою нашої роботи є спроба всебічного та об'єктивного висвітлення матеріалу, та комплексний аналіз італійської революції.

Для реалізації мети дослідження були поставлені такі завдання:

– проаналізувати політичне та економічне становище в Італії;

визначити основні передумови та причини, що призвели до революції в Італії;

– дослідити особливості ходу революції;

– простежити наслідки революційного процесу.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють січень 1848-серпень 1849 р. Нижня хронологічна межа – початок революційних виступів на о. Сицилія. Верхня хронологічна межа – захоплення Венеції австрійцями.

Практичне застосування роботи: даний матеріал може бути використаний на уроках історії в середній школі, при написанні бакалаврських та дипломних робіт, при підготовці до олімпіад, семінарів а також студентських виступів.

Головними джерелами курсової роботи є прокламації, звертання діячів італійської революції до населення, описи останніх днів Венеціанської республіки, контрреволюційного перевороту Фердинанда ІІ. Критично проаналізувавши джерела ми можемо отримати інформацію про хід революційного процесу. Цінними є також спогади Дж. Гарібальді. Незважаючи на те, що джерело є суб'єктивним, воно містить думки, спостереження учасника подій.

Серед монографічної літератури одне з основних місць серед досліджень даної теми займають праці В. Невлера «Джузеппе Гарибальди», «Єхо гарибальдийских сражений», «Демократические сильі борьбе за обьединение Италии», а також його статті. В працях подана загальна характеристика Італії, а також детально описані патріотичні рухи 30-70-х рр. XIX ст.

Серед фундаментальних праць слід відзначити дослідження Канделоро Джорджо «История современной Италии» та Мизиано «История Италии». В них відтворюється розвиток Італії від найдавніших часів до сьогодні. Важливе значення має двохтомник «Революция 1848-1849 гг. «, на основі якого можна прослідкувати період «весни народів» в Європі.

Крім того, для дослідження даної теми заслуговують уваги наступні праці: Ковальская М. И. «Италия в борьбе за национальную независимость и единство», Кирова К. Э. «Жизнь Джузеппе Мадзини».

Також слід згадати про статті Берті, Муромцевої та Жаботинського, які допомагають створити цілісну картину тогочасних подій.

Структура обумовлена метою та завданнями курсової роботи і складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, а також з додатків.

 

 

Загибель наполеонівської імперії в 1814-1815 рр. разом з феєричними заявами організаторів Віденського, конгресу про рішучість дати Європі мир, порядок і спокій були з полегшенням зустріті населенням Італії. Навіть повернення легітимних, за термінологією Віденського конгресу, династій і монархів на початковому етапі сприймалися як благо. Та дуже скоро надії на краще розвіялись. В епоху Реставрації відновилась політична роздробленість. Різко зросла залежність Італії від Австрійської імперії, яка перетворилась в гаранта Віденської системи на Апеннінському півострові [25, с. 274].

За рішенням Віденського конгресу 1815 р. Італія була поділена на 8 держав. Північні області – Ломбардія і Венеція – були приєднані до Австрійської імперії; поряд було створене Сардинське Королівство (П'ємонт), яке охоплювало власне П'ємонт та о. Сардинію; в Центральній Італії були відновлені герцогства Парма, Модена, Тоскана і Лукка, які знаходилися під австрійським впливом; в Папській області була відновлена світська влада пап; на півдні – королівство обох Сицилій [19, с. 4].

На середину XIX ст. Італія була порівняно відсталою країною Європи. Майже 4/5 населення були пов'язані з сільським господарством. Більшість селян змушені були на кабальних умовах орендувати землю у поміщиків. «Найбільш «поширеною формою оренди була напівфеодальна здольщина, при якій селянин віддавав більшу частину врожаю поміщику. Важкими були також прямі і непрямі податки.

Італійські поміщики на середину XIX ст. не були однорідними. В роки наполеонівських воєн світське і духовне землеволодіння було підірване, оскільки їх конфісковані землі перейшли в руки буржуазії. Італійські буржуа не займалися великим капіталістичним господарством. В більшості випадків вони, як і дворяни, здавали свої землі в оренду. Буржуа