Революція 1848-1849 рр. в Італії

Весною 1847 р. голодні бунти сколихнули Ломбардо-Венеціанське королівство. Організаторами демонстрацій були підпільні республіканські гуртки міланської буржуазії та інтелігенції. В кінці 1847 р. республіканці випустили прокламацію з закликом відмовитися від куріння тютюну, продаж якого був монополією Австрії. Австрійська влада 13 січня 1848 р., щоб спровокувати населення, випустила на вулиці міста солдат з сигаретами, що викликало зіткнення населення з військами. З Мілана народні, рухи перекинулись у Венецію. Організаторами їх виступили «буржуазні демократи – Даніель Манін і Ніколо Томмазео [27, с. 116].

В Неаполітанському королівстві, на відміну від інших італійських держав, не було проведено жодних реформ. В липні 1846 р. король Фердинанд II уклав з Меттерніхом таємну угоду про військову допомогу, посилив цензуру і заборонив демонстрації на честь Пія IX. Але новини з Флоренції і Риму передавались з вуст в уста, а деспотичний гніт неаполітанських Бурбонів ставав все більш ненависним. Тому на 1 вересня 1847 р. було призначено дату повстання. Але про це стало відомо і більшість таємних комітетів відмовились від виступу [12, с. 138].

1 грудня 1847 р. в газетах Флоренції і Риму з'явилося звернення до Фердинанда II з проханням погодитись на реформи. Звернення було підписане шістдесятьма знаними лібералами П'ємонту, Тоскани і Риму. Ця петиція і демонстрації, які її супроводжували були останньою спробою перешкодити народній революції шляхом реформ. Але Фердинанд II відмовився дати згоду на організацію національної гвардії. 14 грудня в Неаполі відбулися криваві сутички між студентами та урядовими військами. Тоді підпільний комітет неаполітанських лібералів відправив свого представника до Риму просити допомоги у випадку повстання. Було вирішено, якщо керівництво до 12 січня 1848 р. не піде на поступки то сицилійські ліберали піднімуть населення острова на повстання, а неаполітанські – підтримають їх демонстрацією з вимогою конституції [27, с. 118].

Отже, економічна відсталість, політична роздробленість, австрійське і французьке панування та світська влада пап стали тими чинниками, які сприяли виникненню революційної ситуації в Італії. Особливо ситуація загострилась в 1846-1847 рр. внаслідок неврожаїв, зростання опозиційних рухів серед буржуазії, а також з приходом до влади папи Пія IX.

 

 

 

Нація, сама природа якої, її історія, спільність мови і культури, судилося бути нерозділеній, вимагала повернення собі цього природного права у ненависних іноземних правителів. Революція в Італії розпочалася в державах, які найбільше страждали від національного гніту: в Ломбардо-Венеціанській області та Королівстві Обох Сицилій. Головнокомандуючим австрійськими військами в Ломбардо-Венеціанській області був фельдмаршал Радецький, який мав диктаторські повноваження.

12 січня населення Палермо вийшло на вулиці. Керівники таємних організацій стали роздавати зброю. Під керівництвом Ла Мази швидко стали формуватися повстанські загони, які складалися головним чином з міської бідноти і буржуазії. Цього ж дня був створений Тимчасовий комітет на чолі з Ла Мазою. Повстання оголосили демократичні сили острова. Вони вимагали незалежності Сицилії в рамках італійської федерації і відновлення конституції 1812 р. [12, с. 166].

Уже 14 січня повстанці заволоділи більшою частиною міста. 23 січня був створений Генеральний комітет, який виконував функції нової влади. Його очолив учасник сицилійської революції1820 р. Руджеро Сеттімо. На початку лютого 1848 р. Сицилія, крім фортеці Мессіни і м. Сіракузи, була очищена від королівських військ. Генеральний комітет Палермо був реорганізований в Тимчасове керівництво. Більшість членів були поміркованими лібералами.

17 січня підняли повстання патріоти Чіленто, який знаходився неподалік Неаполя. Повстання очолили представники радикальної буржуазії на чолі з Костабіле Кардуччі. Вони рухалися до Неаполя, де відбувалися демонстрації. Фердинанд ІІ був змушений піти на поступки. 18-20 січня було прийнято ряд декретів, за якими Сицилії надавалася обмежена автономія. Але цього було недостатньо. 25 і 27 січня в Неаполі пройшли бурхливі демонстрації з вимогою конституції. Були підняті прапори італійських національних кольорів і кольорів карбонаріїв. Тепер навіть самі генерали стали переконувати короля в необхідності змін. 29 січня Фердинанд IІ опублікував декрет про конституцію. Конституція передбачала введення двопалатного парламенту – палату перів призначав король, палата депутатів обиралася, але король зберігав за собою великі повноваження [12, с. 231].

Події в Неаполі викликали патріотичне піднесення в Сардинському королівстві. На початку лютого демонстрації пройшли в Турині і Генуї. Туринський маніципулітет прийняв 5 лютого петицію з вимогою конституції. Тоді Карл Альберт скликав 7 лютого нараду міністрів та інших чиновників, яка ухвалила основні положення Статуту – майбутньої конституції. 5 березня конституція була опублікована. Згідно з Альбертинським статутом виконавча влада належала королю, а законодавчу здійснювали спільно король і дві палати депутатів – палата депутатів, яка обиралася на основі майнового цензу, і сенат, члени якого призначалися королем пожиттєво. Конституція передбачала свободу друку і зборів, але з деякими обмеженнями. Після об'єднання Італії Альбертинський статут з деякими змінами залишався основним законом країни протягом ста років [12, с. 168].

Після проголошення конституцій в Королівстві обох Сицилій і Сардинському не міг протистояти