Революція 1848-1849 рр. в Італії

Між тим необхідність корінних змін в економічному і політичному житті країни ставала зрозумілою і ліберальним колам. Важливим імпульсом становлення італійського лібералізму став промисловий переворот 30-40-их рр., який сприяв розвитку мануфактурного виробництва, застосуванню парових двигунів, ткацьких станків, сільськогосподарської техніки. Найшвидше процес індустріалізації проходив у Ломбардії. Його перші результати переконували обуржуазнених дворян, підприємців, учених в необхідності подолання економічної відсталості країни, вирішення соціальних проблем, розвитку системи освіти, охорони здоров'я.

Саме з їх пера почали з'являтися проекти податкових, митних, адміністративних реформ, радикальної перебудови судової системи. Вони, на противагу революційної демократії, діяли легально. За їх ініціативою для пристарілих і сиріт були створені притулки. Не дивлячись на жорстокі цензурні порядки, розвивався публіцистичний друк [25, с. 280].

Найбільш популярними виразниками політичних інтересів лібералів були д'Адзельо, Ч. Бальбо і Д. Дуррандо. Одночасно в Італії широкого поширення набули різноманітні варіанти «католицького лібералізму», або «неогвельфевізму». Його представники, зокрема В. Джоберті, намагались

поєднати боротьбу за незалежність і єдність Італії з реформуванням церкви. Для зміцнення її авторитету пропонували римському папі стати на чолі процесу відродження Італії. Саме Джоберті належить використання терміну Рисорджименто в якості мети відродження славних традицій італійської історії і культури. В кінці 1847 р. в Турині – столиці П'ємонту – за участі графа Б. Кавура стала виходити газета з аналогічною назвою «Рисорджименто» [16, с. 242].

Смерть папи Григорія XVI і вступ на папський престол Пія IX в 1846 р. поклав початок боротьбі за реформи в італійській державі. Вона досягла апогею восени 1847 р.

Новий папа, щоб покращити ситуацію оголосив політичну амністію і дозволив повернутися вигнанцям. Повсюди стали відбуватися масові збори і маніфестації, де вимагалися демократичні свободи, створення громадянської гвардії.

Осінню 1847 – весною 1848 р. наступила нова фаза – формування представницьких органів і помірковано-реформістських керівництв. Так, в серпні – вересні 1847 р. володар Тоскани Леопольд ІІ був змушений визнати свободу друку, та створення гвардії Державного консульства, згодом він подарував підданим конституцію [25, с. 281].

Політична активність населення зростала. Серед римського населення поширились чутки, що папа хоче за рахунок церковних земель полегшити податки населення. У всій Італії чекали реформ, чекали, що папа оголосить війну проти Австрії.

В 1847 р. в Римській державі прокотилась хвиля голодних бунтів. В північних областях таємні терористичні організації організовували вбивства місцевих багатіїв. Тут буржуазія вже з кінця 1846 р., не чекаючи дозволу папи, приступили до організації національної гвардії. На восьмий день народних рухів пала дозволив буржуазії організовувати національну гвардію.

З приходом Пія IX зріс авторитет поміркованих лібералів в правлячих колах. В серпні 1847 р. д'Азельо опублікував свій «Проект національної програми». Суть програми зводилась до твердження, що «революційний принцип» заважає союзу держави з народом і проведенню реформ, а тому має бути відкинутим. Д'Азельо виступив також проти народної боротьби за незалежність Італії [27, с. 112].

Літом 1847 р. фактичне керівництво рухом поступово стало переходити до лівих лібералів, очолюваних адвокатом Стербіні. Вони представляли інтереси середньої буржуазії і частини ліберального дворянства. Не маючи якоїсь особливої програми, вони влаштовували збори, на яких приймалися вимоги про створення виборних муніципалітетів, світського міністерства та інших реформ. Організатором народних демонстрацій був революціонер, виходець з народу Анджелло Брунетті, більш відомий під іменем Чічероваккіо.

Політичним центром, який об'єднав лібералів був у 1847 р. Римський клуб. На початку 1848 р., коли відносини між лівими і поміркованими загострились, ліві вийшли з Римського клубу і створили Народний клуб, який очолив Стербіні. В цей час до лівих стали примикати і мадзіністи.

Тоскана, якою правив герцог Леопольд ІІ, вважалась в Італії державою з ліберальним режимом. Але в Тоскані буржуазія була зацікавлена у визволенні і об'єднанні Італії, а становище народних мас було тут не кращим, ніж в інших італійських державах. Скоро Флоренція стала одним з центрів буржуазно-демократичної журналістики в Італії [27, с. 113].

Під впливом народних рухів восени 1847 р. Леопольд II включив у склад свого кабінету поміркованих лібералів і дозволив створення національної гвардії. Але згодом стало відомо, що зі складу національної гвардії були виключені дрібні лавочники, ремісники, робітники. Тоді в Тоскані спалахнули нові рухи, які перекинулись на Модену, Парму, Лукку. Не маючи сил для придушення повстання, князь, який правив Луккою продав свою державу Тоскані. Герцог Модени звернувся по допомогу до Австрії, і Меттерніх ввів сюди декілька батальйонів. Це ще більше загострило ситуацію в Центральній Італії [13, с. 188].

Напруженою була ситуація і в П'ємонті. В Генуї народ вимагав відміни податку на сіль і зброї для боротьби з Австрією. В Турині демонстрації проходили під гаслами «Геть єзуїтів». Щоб заспокоїти населення, Сардинський король Карл Альберт 30 жовтня оголосив про судову реформу і про деяке послаблення цензури. Та народні вибухи