Розвиток осередків народних промислів

Ми й досі знаходимо діаманти тисячоліть амфори чорного лаку, золоті пекторалі, царські діадеми… І священні для поколінь черепки звичайнісінького посуду. Та чи «звичайнісінькі», коли вони безцінні?

 

 

«... Ціле літо сотається, невсипущо сюди-туди велика секретниця світу – бджола. Поклав би на ніготь – нема! Ану, заслабнеш темної задушливої ночі! А бджола тобі-ліку Янтарного з вулика до ятристого болю в скрипучих грудях: знімає, мов рукою. А як ота муха чинить мед, не пояснює уже двадцять віків: боїться конкуренції. Таке мізерне, а водить за носа ціле людство!.. «

В. Бабляк. Жванчик.

 

Той еліксир вивчали Аристотель, Піфагор, оспівували в поезії Гомер, Вергілій, широко використовували у своїй практиці світила медицини Гіппократ, Авіценна, про бджільництво писав давній історик Геродот. Наш перший літописець Нестор зазначав, що в X столітті промисел цей процвітав у Київській Русі. «Хутра, віск і мед були найціннішими з того, що взагалі продукували землі Руської держави», писав М. Грушевський.

З давнини і Поділля звалося медоносним краєм за густі ліси-бори, за уквітчані сонячні галявини, за напоєні медом і росами трави, що покривали Подільські Товтри, названі народом Медоборами. Французький дослідник й археолог Блез де Віженер ще в 1573 році писав про Поділля: «... Країна на повнена медом і воском».

Ще первісна людина навчилася відбирати в диких земляних комах солодкий продукт і нищила таким чином бджіл. Крім того, ворогами бджіл були тварини і холодні зими. Саме це змусило земляних бджіл переселитися у безпечні місця – в дупла дерев. Бджолині дупла були на висоті 4-6 метрів від землі, мали вузькі льотки і, щоб дістати мед, треба було прорубувати отвір. «Видирання» меду велося, як і раніше, хижацьким способом, бо знищувалися бджоли і бортні дерева, повністю забирався мед. Бортями називали бджолині осідла, тобто ті, що знаходились у бору – сосновому лісі, а людей, що займалися цим промислом, – бортниками.

Безсистемне полювання за дикими бджолами призвело до того, що їх кількість відчутно зменшилася. А мед і віск набували дедалі більшого значення як продукт харчування і торгівлі. Тому борті стали привласнювати. Той, хто перший відстежив бджіл, робив на дереві позначку (знак, клеймо, тавро) і вже ніхто не смів зачіпати борті. Ці знаки закріплювали за тим чи іншим мешканцем бджолине дерево (борть). Бортництво набуло особливого значення: з'явилися люди, які безпосередньо стали займатися бджільництвом («бортні люди») на узаконених лісових ділянках. Якщо ж появлялися порушники, то таких піддавали покаранню. Про це чітко сказано у пер шому писемному збірнику законів – «Руська правда», в якому охороні бортей присвячено аж сім пара графів – більше, ніж будь-якому іншому промислу.

Згадані історичні документи підтверджують винятково важливу роль, яку відігравав у давнину мед.

Природні дупла мали невеликі розміри й були незручні для постійного користування. Тому бортники намагалися надати гнізду, коли воно було порожнє, зручної для них форми: за допомогою сокири чи долота поглиблювали чи розширювали гніздо. За допомогою сокири та долота видовбували також штучні борті, а щоб краще сідав рій, їх кропили настоями різних трав, обмащували воском або медом.

З появою самостійних вуликів «бджільництво почало розвиватися по-новому. На величезних площах велась вирубка лісу під так зване підсічне землеробство. Разом із іншими винищувались і бортні дерева. Тому їх власники стали від'єднувати борті і окремі вулики і влаштовувати їх на вирубаних ділянках – пасіках (пасічних, висічених, а звідси й «пасіка», «пасічництво»). Так започатковувалися лісові, а згодом і домашні пасіки, що набули значного розвитку із середини XIV до XVIII століття. Акти другої чверті XVI століття вказують, що того часу в цілому Вінницькому повіті вже не було «Бортних бджіл», а були виключно «бджоли пасічні».

У період одомашнення бджіл на Україні були відомі 4 основні типи вуликів – борті, колоди, дуплянки (пні) та сапеткові. Сапеткові вулики, що були відомі й на Поділлі, – це плетені з очерету, рогози чи соломи вулики різних форм (круглі, продовгуваті, діжоподібні тощо), які всередині вимазані глиною. Мед тих бджіл, що жили в таких вуликах, використовували лише для лікування, він був найкращим. До речі, нині такі вулики почали виготовляти знову, їх охоче купують голландці. Мед з очеретяних вуликів у Європі коштує набагато дорожче, ніж звичайний.

У XIX – на початку XX століття на Поділлі були поширені 2 типи вуликів: виготовлені з дерев'яних дупляних колод, які в народі називали «пнями» або «кадлубами», та плетені з соломи («солом'яники»). Подоляни рахували пасіки на «пні». Вулики-колоди зустрічалися у 30-х роках XX століття майже всюди на Поділлі поряд з тогочасними типами вуликів.

Хоча вже з'явилось і широко практикувалось чимало вуликів, а бджільництво залишалось варварським. Щоб добути мед, пасічники змушені були попередньо знищувати бджіл. На початку XIX століття народилося, дякуючи П. І. Прокоповичу, раціональне пасічництво. 1814 року він уперше в світовій практиці виготовив рамковий вулик. Це була справжня революція у бджільництві. Рамковий вулик дав можливість перебудувати технологію догляду за бджолами і полегшив вивчення їхнього життя. Із 32 дуплянок