Розвиток теорії та практики реальної освіти на західноукраїнських землях (1849 – 1939 рр.)

Початок ХІХ ст. відзначався активним створенням законодавчої бази в освітній сфері, секуляризацією школи, створенням світських органів управління шкільництвом. Почалася розробка нормативно-правових документів, які визначали зміст реальної середньої освіти (Франція – „закон Гізо”, 1833 р.; Прусія – положення про викладання й екзамени в реальних школах, 1859 р.; Росія – „Статут гімназій та прогімназій Міністерства народної освіти”, 1864 р.; Англія – „Акт Бальфура”, 1902 р.). 

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. виникли заклади реальної освіти нового типу – реальні гімназії та прогімназії (неповні середні школи). Вирізнявся цей період розбудовою середньої реальної освіти; здійсненням реформ середньої реальної освіти; створенням нових навчальних програм. Боротьба за повноправність реальних навчальних закладів увінчалася наданням 1900 року в Німеччині права вступу випускникам-реалістам у всі типи вищих навчальних закладів.

Лише на початку ХХ ст. у період різкого усвідомлення цінності природничих і технічних наук реальна освіта набула соціального престижу і завоювала пріоритетні позиції порівняно з класичною. Основними чинниками цього стали суспільно-політичні та економічні зміни. 

Встановлено, що найбільш активними у створенні реальних навчальних закладів були Німеччина, Росія та Франція. На їхньому прикладі простежено процес становлення, організаційного розвитку та збільшення кількості реальних шкіл, зміни змісту освіти в середніх навчальних закладах, а також підвищення статусу реальних освітніх інституцій, розширення прав випускників. У структурі реальної освіти були два основні ступені: середній (реальні гімназії, реальні школи тощо) та вищий (вищі технічні школи, природничо-математичні факультети університетів). Вагоме значення в змісті освіти цих шкіл мало вивчення нових мов, математики, фізики, природознавства, географії, технічного малювання.

У другому розділі – „Загальнопедагогічні та дидактичні особливості діяльності закладів реальної освіти на західноукраїнських землях у 1849-1939 рр.” – з’ясовано місце навчальних закладів реального спрямування у структурі системи освіти в досліджуваний період; охарактеризовано зміст реальної освіти в контексті формування навчальних планів і програм; здійснено аналіз підручників, навчальних посібників; розглянуто матеріально-технічне забезпечення закладів реальної освіти; проаналізовано підготовку педагогічних кадрів для закладів реальної освіти.

З’ясовано, що в 1849–1939 рр. у державних системах Австро-Угорщини, Польщі, Румунії й Чехословаччини навчальні заклади реального спрямування, які діяли на західноукраїнських землях, займали вагоме місце в середній ланці освіти, що була проміжною між початковим та вищим ступенями. Згадані вище школи давали молоді загальноосвітні знання реального напряму і готувати до вступу у вищі навчальні заклади: математично-природничі факультети університетів, вищі технічні школи, академії тощо. 

Передумови створення реальних навчальних закладів були схожими до чинних в тогочасній Європі. На початку досліджуваного періоду реальні навчальні заклади Галичини, Буковини та Закарпаття діяли в одному нормативно-правовому полі, оскільки перебували в складі Австро-Угорської імперії. Початок впровадження реальної освіти розпочався з відкриття нижчих реальних шкіл у Львові та Бродах (1817), а згодом вищої реальної школи у Львові (1851). З нижчої реальної школи у Львові у 1844 році постала перша і єдина на західноукраїнських теренах досліджуваного періоду вища політехнічна школа. Першою і єдиною вищою реальною школою Буковини була Православна вища реальна школа у Чернівцях. На Закарпатті діяло дві реальні школи: в Берегові (1890-1895) та Ужгороді (1897-1918).

Формування нормативно-правового підґрунтя функціонування закладів реальної освіти в імперії Габсбургів було започатковано „Організаційним нарисом гімназій та реальних шкіл Австрії” 1849 року. Можливість вступу у вищі технічні навчальні заклади у випускників реальних шкіл з’явилася після введенням 1872 року матури у цих школах, а сама школа з шестирічної перетворилася на семирічну (чотири роки – початкова й три роки – вища). Введення матури сприяло збільшенню кількості навчальних закладів цього типу і підвищенню фреквенції у них. З 70-их років ХІХ ст. почали засновувати восьмирічні реальні гімназії. У них, на відміну від реальних шкіл, вивчали латинську мову. Для видачі документів (свідоцтв) державного взірця приватні реальні навчальні заклади мали отримати право прилюдності. Наприкінці ХІХ ст. було започатковано семирічні ліцеї – загальноосвітні навчальні заклади реального спрямування для жінок. Реформа Австро-Угорщини 1912 року доповнила їх дворічними матуральними курсами.

Якщо у другій половині ХІХ ст. основним типом середніх шкіл на західноукраїнських землях були класичні гімназії, то на початку ХХ ст. реальні гімназії, реальні школи та жіночі ліцеї становили 42 % від усієї кількості середніх навчальних закладів у Галичині (11 реальних гімназій, 14 реальних шкіл та 11 жіночих ліцеїв), 54% – у Буковині (4 реальні гімназії, 1 реальна школа та 8 жіночих ліцеїв) та 50% – на Закарпатті (1 реальна гімназія, 1 реальна школа). Зі