Розвиток вікової психології

Розвиток вікової психології в Англії пов'язаний з ім'ям Д. Селлі (1843-1923). У своїх основних книгах «Нариси з психології дитинства» (1895) і «Педагогічна психологія» (1894-1915) він сформулював основні положення асоціаністського підходу до дитячого розвитку.

Селлі виходив з того, що дитина народжується лише з передумовами основних психічних процесів, які формуються вже при житті. Такими передумовами є три елементи, які становлять основу головних компонентів психіки розуму, почуття і волі. Протягом життя відбувається асоціація окремих елементів (відчуттів, рухів), які поєднуються (інтегруються) у цілісний образ предмета, в уявлення або поняття.

Хоча у теоретичному плані істотних відкриттів теорія Селлі не представляла, оскільки про структуру свідомості та інтеграції елементів на основі асоціації говорили всі представники цього напрямку, його праці мали велике значення для практичної вікової психології і педології. Селлі досліджував, які асоціації і у якому порядку з'являються у процесі психічного розвитку дітей (наприклад, спочатку – за подібністю, потім – за суміжністю, потім – за контрастом), і виділив основні етапи у пізнавальному, емоційному і вольовому розвитку, які необхідно враховувати при навчанні.

На основі цих положень послідовниця Селлі Монтессорі розробила систему вправ, які сприяють інтелектуальному розвитку дітей дошкільного віку. Основою цієї системи стало тренування відчуттів як основних елементів мислення, усвідомлення та інтеграція яких і зумовлює пізнавальний розвиток дітей.

Прикладному аспекту вікової психології приділив багато уваги німецький вчений Е. Мейман (1862-1915). Його тритомник «Лекції з експериментальної педагогіки» (1907) представляв свого роду енциклопедію педагогічної психології, у якій не лише було зібране все накопичене на той час цією наукою, але й запропоновані нові підходи до розуміння пізнавального розвитку.

У своїх теоретичних підходах Мейман прагнув поєднати асоціаністський підхід Селлі з теорією рекапітуляції Хола. Виходячи з цього, він запропонував свою періодизацію, критерієм якої були вже не абстрактні способи добування їжі, а етапи інтелектуального розвитку. Нейман вважав, що вікова психологія повинна вивчати не тільки вікові особливості психічного розвитку, але й індивідуальні варіанти розвитку, обдарованість і відсталість, вроджені схильності. При цьому навчання і виховання повинні грунтуватися як на знанні загальних закономірностей, так і на розумінні індивідуальних розходжень психіки конкретної дитини. При лабораторії Неймана була організована експериментальна школа, яка проіснувала більше двадцяти років і де розроблялися різні програми навчання.

Швейцарський психолог Е. Клапаред (1873-1940), підтримуючи ідею Хола про необхідність створення комплексної науки про дитину – педології, не приймав його інтерпретації біогенетичного закону. Клапаред вважав, що подібність між філо- і онтогенетичним розвитком психіки існує не тому, що у психіці дитини закладені стадії розвитку виду і древні інстинкти, які вона повинен проживати (як це припускає теорія рекапітуляції), але тому, що існує загальна логіка розвитку психіки у філогенезі і онтогенезі. Саме ця загальна логіка розвитку визначає подібність процесів (але не їх тотожність), тому не існує фатальної зумовленості розвитку дитини, і зовнішні фактори (у тому числі навчання) можуть прискорити його хід і навіть частково змінити напрямок.

Клапаред запропонував розділити вікову психологію на прикладну і теоретичну, вважаючи, що у них різне коло проблем. Завданням теоретичної вікової психології він вважав дослідження законів психічного життя і етапів психічного розвитку. Прикладну вікову психологію він розділяв на психогностику і психотехніку. Психогностика мала на меті діагностику, вимірювання психічного розвитку, а психотехніка була спрямована на розробку методів навчання і виховання.

Вважаючи, що психічний розвиток не має потреби у додаткових стимулах або факторах, які б його підштовхували, Клапаред розвивав ідею про саморозвиток, саморозгортання тих задатків, які існують у дитини вже при народженні. Механізмами цього саморозвитку є і й наслідування. Однак при всій широті кола проблем, які цікавили Клапареда, у центрі його дослідницьких інтересів стояло мислення і етапи його розвитку. Він (як пізніше і його учень Ж. Піаже) фактично ототожнював розвиток мислення з психічним розвитком, а тому критерієм розподілу життя на періоди для нього служив перехід від одного виду мислення до іншого.

Досліджуючи формування інтелектуальної сфери дітей, Клапаред відкрив одну з основних властивостей дитячого мислення – синкретизм, тобто нерозчленованість, злитість дитячих уявлень про світ. Він стверджував, що психічний розвиток просувається від усвідомлення зовнішнього вигляду до називання предмета (словесна стадія), а потім до розуміння його призначення, що вже є наслідком розвитку логічного мислення. Про такий же напрямок у розвитку мислення дітей – від злитості до розчленованості – говорив пізніше Л. С. Виготський, заперечуючи твердження В. Штерна про те, що дитина спочатку розуміє частину (одиничний предмет) і лише потім починає поєднувати окремі частини у цілісний образ світу.

Розвиток вікової психології вимагав не лише чіткого визначення предмета і завдань (що було зроблено Мейманом і Клапаредом), але й розробки нових об'єктивних методів вивчення психічного розвитку, які, за своєю вірогідністю і об'єктивністю не поступалися б загальнонауковим (антропометрії, тестам Гальтона), але в той же час були б саме психологічними методами. Одним з перших такі методи, які дозволяють швидко і надійно визначити рівень розвитку інтелекту, розробив французький психолог А. Біне. Однак інтелектуальні тести Біне досліджували