Розвиток вікової психології

 

 

Похилий вік – це заключна фаза розвитку людини, у якій цей процес відбувається по спадній життєвій кривій. Інакше кажучи, у житті людини з певного віку проявляються інволюційні ознаки, що виражається у зовнішньому вигляді старої людини, зменшенні її життєвої активності, обмеженості фізичних можливостей. Старість може наближатися до людини двома шляхами: через фізіологічне ослаблення організму і шляхом зниження сили і рухливості психічних процесів. У старості відбувається природне і обов'язкове зниження сили, обмеження фізичних можливостей. Ці інволюційні процеси стосуються і психічної діяльності, яка виражається у різноманітних психічних станах, які не супроводжуються слабоумством, – тоді говорять про психічний занепад.

Процес старіння являє собою генетично запрограмований процес, який супроводжується певними віковими змінами в організмі. У період життя людини після зрілості відбувається поступове ослаблення діяльності організму. Люди похилого віку не такі сильні і не здатні, як замолоду, витримувати тривале фізичне або нервове навантаження, загальний запас енергії у них стає все меншим і меншим, втрачається гнучкість тканин організму, що тісно пов'язано зі зменшенням у них вмісту рідини. У результаті такого зневоднення суглоби людей похилого віку затвердівають. Якщо це відбувається у кісткових з’єднаннях грудної клітки, то ускладнюється дихання. Вікове зневоднення призводить до висушення шкіри, вона стає більш чутливою до подразнень і сонячних опіків, місцями з'являється сверблячка, шкіра втрачає матовий відтінок. Висушення шкіри, у свою чергу, перешкоджає потовиділенню, яке регулює поверхневу температуру тіла.

Внаслідок ослаблення чутливості нервової системи літні і старі люди сповільнено реагують на зміни зовнішньої температури і тому більше піддані несприятливому впливу спеки і холоду. Відбуваються зміни чутливості різних органів відчуття, зовнішні прояви яких виражаються в ослабленні відчуття рівноваги, невпевненості ходи, втраті апетиту, потребі більш яскравої освітленості простору і т. д. Наприклад: людям старшим 50 потрібно вдвічі більше світла, а старшим 80 – у три рази; у 20-річної людини рана загоюється в середньому за 31 день, у 40 років – за 55 днів, в 60 років – за 100 днів і далі – по наростаючій.

Всі зміни в організмі у період старіння носять індивідуальний характер. Є люди, які до глибокої старості зберігають дуже високий показник латентного (прихованого) часу мовної реакції, а різниця в бік гіршого може бути двадцятиразовою.

Людина у період старіння піддається атеросклерозу, який викликає загальне ослаблення (зниження) життєвої активності. Порушення обміну речовин, викликане скороченням кількості гормонів, які виробляються статевими залозами, приводить до ослаблення м'язів, що характерно для чоловіків цього віку. Це нерідко супроводжується загальним старінням і втратою інтересу до життя.

Починаючи з 50-55 років функції нервової системи порушуються у ще більшому ступені, ніж у попередньому віці. Насамперед це проявляється у зниженій здатності реагувати на подразники. Поряд з ними з'являються ознаки погіршення пам'яті. Центральна нервова система, насамперед, кора головного мозку, керує всіма функціями організму – від рухового апарата до найбільш складних за своїм призначенням внутрішніх органів, тому всі ці процеси не можуть не відбитися негативно і на психомоторній діяльності. Все сказане стосується і роботи залоз внутрішньої секреції (щитовидна, підшлункова залози, наднирковики та ін.) і до обміну речовин взагалі, який, починаючи з 45-50-річного віку, поступово слабшає.

Всі зміни психомоторики в цьому віці можна класифікувати на сфери:

1. Інтелектуальну – з'являються труднощі у набутті нових знань і уявлень, у пристосуванні до непередбачуваних обставин. Складними можуть виявитися найрізноманітніші обставини: ті, які порівняно легко переборювалися в молодості (переїзд на нову квартиру, хвороба – власна або когось із близьких людей), особливо які раніше не зустрічалися (смерть одного подружжя, обмеженість у пересуванні, викликана паралічем, повна або часткова втрата зору).

2. Емоційну – неконтрольоване посилення афективних реакцій (сильне нервове порушення) зі схильністю до безпричинного смутку, слізливості. Приводом для реакції може бути кінофільм про минулі часи або розбита чашка.

Восьма криза (за Е. Еріксоном) або п'ята фаза (за Ш. Бюлером) знаменують собою завершення попереднього життєвого шляху, і розв’язання цієї кризи залежить від того, як цей шлях був пройдений. Людина підводить підсумки, і якщо сприймає життя, як цілісність, яку не можна ні зменшити, ні щось до неї додати, то вона врівноважена і спокійно дивиться у майбутнє, тому що розуміє, що смерть – природний кінець життя. Якщо ж людина приходить до сумних висновків, що життя прожите марно і складалося з розчарувань і помилок, тепер уже непоправних, то її може спіткати почуття безсилля.

Психологи стверджують, що страх смерті – це чисто людське почуття, якого немає у жодної з тварин, і саме тому воно й може бути переборене. Філософи, від Платона і Арістотеля, прагнули перебороти трагізм смерті, звільнити людину від страху перед нею. Давньогрецький філософ Епікур приводив простий і дотепний доказ проти страху смерті: «Смерть для людини реально не існує, вона з нею « не зустрічається», тобьто поки людина є – смерті немає, коли ж вона є – немає людини, тому її не варто страшитися.

Пекк (американський психолог), розвиваючи ідеї Еріксона про восьму кризу,