Русь – Україна у ХІІ – ХVІ ст. Формування козацтва та Запорозької Січі

У 1239 р. монголо-татари завоювали Переяславщину й Чернігівщину. У 1240 р. Батий з’явився під Києвом і обложив місто з усіх сторін. Не дочекавшись запропонованої здачі міста, татари розпочали штурм. Розбили стінобійними машинами міські мури, кинулися на вулиці Києва, ламаючи відчайдушний опір киян. Останнім острівком оборони була Десятинна церква, де загинули всі її захисники. В полон був узятий воєвода Дмитро, якого залишив тут своїм намісником галицький князь Данило. Хан за хоробрість дарував життя Дмитру і залишив його біля себе. Це було друге страшне пограбування Києва від часу нападу в 1169 р. суздальського князя Андрія Боголюбського.

Оволодівши Києвом, татари пішли у 1241р. на Волинь і Галичину. Пограбували й зруйнували там усі міста – Володимир, Кам'янець, Ізяслав, Галич та ін. Крем’янець і Данилів вистояли. Залишивши їх, татари поспішили на Захід, спустошивши Закарпатську Русь, угорську, сербську, польську й болгарську землі. Але відчайдушний опір русичів, інших слов’янських народів, важкі переходи через Карпати, не дозволили завойовникам йти в Європу. У 1242 р. чехи двічі розбивають їх військо. Хан повернув на схід, пройшов ще раз руські землі, згодом осів на Волзі, заснувавши Золотоординську державу із столицею у м. Сарай.

Подібно до інших руських земель, Галицько-Волинське князівство у 40-х рр. ХІІІ ст. потрапило у залежність від Золотоординської держави. Однак, воно постраждало порівняно менше, ніж інші східні князівства. Тому князь Данило, хоч і змушений був визнати зверхність хана, все ж зумів налагодити державно-політичне і господарське життя краю.

Більше того, влада його зміцніла після того, як у 1245 р. поблизу міста Ярослава, на Сяні Данило розгромив угорські війська. Пізніше між Данилом і угорським королем налагодилися дружні стосунки, закріплені шлюбом їх дітей – Лева і Констанції.

Інший син Данила, Роман, одружився із австрійською принцесою Гертрудою, і, ставши герцогом, короткотривало посідав австрійський престол. Ще один син Шварно, короткий час володів Литвою.

Сам Данило Галицький у 1253 р. у Дорогочині на Підляшші, де колись розгромив тевтонських лицарів, був офіційно вінчаний короною римського папи Інокентія ІV. Але треба нагадати, що і раніше, ще до коронації Данила, західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством.

Саме на це королівство покладалися неабиякі сподівання західноєвропейських правителів. Вони сподівалися на організацію боротьби проти Золотої Орди, про що мріяв також і князь Данило. Проте, як відомо, сподівання сторін не здійснилися.

Упродовж 1254-1255 рр. війська Данила і Василька, що правив на Волині, здобули Болохівські міста в басейні річок Случ і Тетерів та витіснили загін монголо-татарського хана – Куремси. Прискореними темпами споруджувалися міста-замки, але у 1257 р. хан Бурундай звелів розібрати укріплення найбільших фортець.

У проведенні внутрішньої і зовнішньої політики Данило і Василько спиралися на широкі верстви населення, насамперед, на військові дружини і міщан. Протягом тривалого періоду вдавалося успішно протидіяти боярській опозиції; державне управління відзначалося ефективністю у здійснені військово-політичної, адміністративної, господарської і судової діяльності. Брати-князі вславилися будівництвом нових міст. Столицею держави у сорокових роках став Холм, пізніше головним містом Галичини було визначено Львів, що його Данило Галицький у п`ятдесятих роках збудував на честь свого сина – Лева.

Помер Данило Галицький у 1264 р. і був похований у Холмі (сучасна Польща).

 

Галицько-волинська держава за нащадків князя Данила у ХІІІ – на початку ХІV ст. Поява терміна “Мала Русь”

 

Після смерті Данила Галицько-Волинським князівством володіли його сини і внуки: Шварно (до 1269 р.), Лев і Мстислав (до 1300 р.). На Волині правив Василько (до 1269 р.), пізніше його син – Володимир (помер у 1288 р.), про якого сказано, що він був “книжник і філософ, якого не було у всій землі і після нього не буде”. За часів правління Лева Даниловича до Галичини були приєднані Люблінська земля, а також Закарпаття.

Цікаво, що внук Данила, Юрій І Львович, який правив до 1308 р., на початку ХІV ст., теж прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі і князем Володимерії. Йому вдалося розширити південні межі Галицько-Волинської держави аж до нижньої течії Дністра і Південного Бугу, а також домогтися встановлення самостійної Галицької митрополії (1303 р.). Згодом галицький митрополит – Петро Ратенський, родом з Волині, став не тільки першим московським митрополитом "всея Русі", але й національним героєм Росії і святим Руської Православної Церкви.

У зв’язку зі встановленням окремої Галицької митрополії у 1303 р., у канцелярії константинопольського патріарха виник термін “Мала Русь” (“Мала Росія”). Цей термін відрізняв Галицьку митрополію від митрополії Київської ("всієї Русі"), подібно, як у греків були поняття “Мала Греція” (центральна частина) і “Велика Греція” (колонії).

Із церковної переписки поняття Мала Русь перейшло у 1330-х роках на всю Галицько-Волинську державу. Так, останній її правитель Юрій ІІ (Болеслав) Тройденович, якого нібито отруїли бояри у 1340 р., іменував себе dux tocius Russie Mynoris, тобто “король всієї Малої Русі”. Також інколи в поняття “Малої Русі” у ХІV ст. включався і Київ, і навіть Турово-Пинська земля.

Але, очевидно, що упродовж усього ХІV ст. цей термін