Русь – Україна у ХІІ – ХVІ ст. Формування козацтва та Запорозької Січі

Відроджується він аж у ХVII ст. і знову спочатку у церковному житті. Оскільки у цей період московський патріарх уже присвоїв собі титул "всія Русі", то київський митрополит у листуванні з ним підписувався митрополитом Малої Русі. І тільки після приєднання козацької України до Росії у 1654 р. цей термін перейшов із церковної у державну площину. Відтепер московський цар – Олексій Михайлович починає іменуватися царем "всія Великая, Малая и Белая Русі", а назва Малоросія все частіше поширюється на українські і частково білоруські землі. Згодом цей термін став офіційною назвою українських земель у складі Російської імперії. У ХІХ ст. він, фактично, означав ніщо інше, як колоніальне становище України у складі Росії.

Що стосується середньовіччя, то на наших землях стабільно використовувалася давня назва "Русь"; водночас, починаючи із козацької доби, все більшого поширення набуває термін Україна, спочатку як географічне, а згодом і як етнічне поняття.

 

Галицько-Волинська держава в останній період існування

 

На початку XIV століття, скориставшись чварами у Золотій Орді, Галичина та Волинь за часів князювання Юрія І (1301 – 1315 рр.), який теж прийняв королівський титул, знову об’єдналися, піднявши свій авторитет на міжнародній арені. Сини Юрія І – Андрій і Лев ІІ (1315 – 1323 рр.) продовжували політику батька. У зовнішній політиці вони орієнтувалися на союзницькі стосунки із Тевтонським орденом з метою протидіяти натиску Литви та Золотої Орди. Ці князі брали активну участь в угорських справах. Але у боротьбі з татарами брати загинули.

Останнім правителем об’єднаної Галицько-Волинської держави був Болеслав-Юрій ІІ Тройденович – син мазовецького князя і правнучки Д. Галицького Марії. Він прийняв православну віру та іменувався як Юрій ІІ "королем всієї Малої Русі". Підтримував союз з Тевтонським орденом і зблизився з Литвою, але не зумів налагодити добросусідські стосунки з Польщею та Угорщиною. Ймовірно був отруєний боярами у 1340 р.

Скориставшись цією обставиною, на Галичину напав польський король Казимир. Однак галицькі бояри відстояли свою незалежність ще до 1349 р. В останні роки керував Галичиною боярин Дмитро Дедько, що прийняв титул "старости й управителя Руської землі".

На Волині з двадцятих років, утвердився литовський князь Любарт, що був одружений з волинською княжною – Бушею.

 

Історичне значення Русі та Галицько-Волинського князівства

 

- Упродовж довготривалого періоду Русь відігравала роль стабілізуючого фактора у Східній Європі на основі економічних, політичних, культурних і династичних зв'язків руських князів з візантійським та європейськими дворами. Руська земля була форпостом християнського світу на сході, захищала його моральні цінності й спосіб життя, виконувала роль сполучної ланки між народами Європи і кавказькими країнами, арабським Сходом;

- Русь захищала країни країни Західної та Центральної Європи від навали степових кочовиків і фактично врятувала їх від монголо-татарського нашестя; високий рівень культури Русі став надбанням світового значення і справив позитивний вплив на розвиток культур інших народів.

- Русь стала важливим етапом в історії українського державотворення. Тут здобувався необхідний досвід вирішення міжнародних і внутрішніх проблем, а Галицько–Волинська держава безпосередньо успадкувала політичну спадщину Київської Русі, утвердивши тим самим державницькі традиції українського народу. Важливо підкреслити, що Галицько–Волинське князівство охоплювало в основному лише сучасні українські землі, що сприяло етнічній консолідації українського народу.

 

 

Після занепаду Київської Русі і Галицько-Волинського князівства українські землі надовго втратили свій державницький статус. Цим максимально повно скористалися сусідні держави ─Польща, Угорщина, Литва, Московія, Молдавія, Туреччина і Крим.

До Великого Князівства Литовського увійшли землі: - Київська, Переяславська, Чернігово-Сіверська, Східна Волинь, Поділля.

До Польщі – Галичина, частина Волині, західне Поділля.

До Угорщини - Закарпаття.

До Молдавії – Буковина та Покуття (згодом ці землі перейшли під владу Османської імперії, яка також встановила протекторат над Кримом).

До Московського царства – у ХVІ ст. відійшла Чернігово-Сіверщина.

З часом між цими державами розпочалися кровопролитні війни за українські землі.

Захоплення українських земель відбувалося різними шляхами:

• приєднанням і силою;

• союзницькими угодами;

• династичними зв'язками;

• нав'язуванням підданства.

Переважна більшість теперішніх українських земель у ХІV ст. потрапила під владу Литви і Польщі. Становище цих земель значно відрізнялося.

У Литві було збережено стару систему управління (“старовизни не зачіпаємо, новизни не вводимо”); руське законодавство, мова, православна релігія і культура не переслідувалися, а навпаки – набули офіційного статусу; руське боярство і знать брали участь в управлінні державними справами, а литовська знать поступово асимілювалася, хрестилася за православним обрядом, зростала кількість змішаних шлюбів тощо.

Під владою Польщі швидко відбулося запровадження нової адміністративної системи; призначення на вищі посади лише польських феодалів; поширення польського права; насильницьке запровадження латинської і польської мов; зміцнення позицій католицької церкви; збільшення повинностей у зв’язку з розширенням фільваркового господарства; зростання утисків української культури, традицій, звичаїв тощо.

 

Галичина під польським пануванням

 

Скориставшись смертю Юрія-Болеслава ІІ, поляки здійснили у 1340 р. великий набіг