Русь – Україна у ХІІ – ХVІ ст. Формування козацтва та Запорозької Січі

До Польщі увійшли також землі західного Поділля і західної Волині. На Поділлі у 1434 р. було проголошене Подільське воєводство з центром у Кам’янці-Подільському. На території західної Волині поляки у 1462 р. утворили Белзьке воєводство з центром у місті Белз.

На захоплених землях Польща скасувала давньоукраїнське право і судочинство, запровадила польський адміністративно-правовий устрій, а місцевих бояр та князів урівняла в правах з польською шляхтою. Розпочалося насильницьке окатоличення православного люду та закріпачення селян. Урядові посади могли займати тільки католики, офіційно визнаними були лише польська і латинська мови, руська (староукраїнська) мова переслідувалася. Значного розмаху набули польська і німецька колонізація, запровадження Магдебурзькогоі волоськогоправа, утиски православних, зростання панщини. У 1490-1492 рр. на Поділлі і Покутті відбулося повстання під керівництвом Мухи.

На завойованих землях проводилась політика, спрямована на утвердження привілеїв польської шляхти, римо-католицької церкви і польської культури. Ще у 1341 р. Казимир звернувся до папи Бенедикта ХІІ, щоб той звільнив його від узятих перед православними зобов’язаннями зберігати їхні давні обряди й традиції. У 1375 р. у Львові було засновано католицьке архієпископство. Багато галицьких бояр перейняли віру польської шляхти і стали активно полонізуватися, бажаючи отримати рівний з поляками статус. Галицька земля до середини ХV ст. була перетворена на польську провінцію під назвою “воєводство Руське”.

 

Литовсько-Руська держава

 

Велике князівство Литовське (ВКЛ) утворилося у XIII ст. внаслідок консолідації окремих литовських племен (литвини, жмудь, пруси, ятвяги, летигомі та ін.) в умовах загрози з боку німецьких рицарів-хрестоносців. Першим правителем об'єднаного литовського князівства став Міндовг (Мендовг) з кінця 1230-х рр. до 1263 р., що його Галицько-Волинський літопис називає "самодержавцем у всій землі Литовській". Центром спочатку був Новогрудок на землях сучасної Білорусі, але у ХІV ст. князь Гедимін (1316 - 1361 рр.) заснував нову столицю ─Вільно (Вільнюс).

Гедимін захопив Берестейську землю, Дорогочин, Турово-Пинське князівство, а на Волині у 1320-х рр. поставив князем свого сина ─ Любарта. Гедимін першим почав титулувати себе "королем литовців і руських", подібно як литовська держава називалася Велике князівство Литовське, Руське і Жомойтське (Жемаітське).

Ослаблення і занепад Київської Русі створювали сприятливі умови для зростання військової, соціально-економічної і політичної могутності литовської держави. Завзяті войовничі литовські князі почали привласнювати землі білорусько-литовські, а далі й українські.

Умови швидкого просування Литовської держави на українські землі:

- знесиленість руських земель внаслідок татаро-монгольської навали й занепад Києва, як політичного центра Русі; відсутність єдності руських земель;

- налагодження політичних і культурних зв’язків між руськими землями й литовцями в процесі створення литовсько-руської держави;

- вплив на Литву руської (українсько-білоруської) культури, мови й традицій;

- поява литовських військ вселяла надію на визволення від татарської орди тощо.

Тому не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель, лише як нашестя ворожих орд. Для опису цього процесу краще підходять такі слова, як проникнення, інкорпорація,включення, приєднання. Для українців литовське панування було прийнятнішим, ніж золотоординське. Також литовці за браком людей для управління завойованими землями дозволяли місцевій знаті займати найвищі адміністративні посади. Нарешті, на відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Тим паче, литовська верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов’янських підданих.

Найбільших успіхів у "збиранні" українських земель добився син Гедиміна Ольгерд (1345 - 1377 рр.), що правив разом із своїм братом Кейстутом і приєднав до Литви Чернігово-Сіверщину, Київщину, Переяславщину, Поділля. У 1350-их рр. Литовське князівство підкорило більшу частину Чернігівщини і Новгород-Сіверщини, де починають князювати родичі Ольгердових братів Дмитра і Корибута. У 1360-их роках Ольгерд захопив Київщину і посадив правити у Києві свого сина Володимира, тоді же перейшла під литовську зверхність Переяславщина.

Завдяки литовській експансії українські землі звільнялися від монголо-татарського іга. Відомо про битву литовсько-руських військ з монгольськими ордами на річці Сині Води (тепер р.Синюха, ліва притока Південного Бугу) у 1362 (1363) р.

Очевидно, між Литвою і Ордою було досягнуто певного політично-військового компромісу. Але звільнення українських земель від монголо татарської залежності у ХІV ст. треба розглядати, як принципово важливий момент у політичному розвитку українського народу. Хронологічно битва на Синіх Водах відбулася раніше відомої в історії Росії Куликівської битви (1380 р.).

Після перемоги над татарами, Ольгерд призначив на Поділля своїх племінників, синів Коріята-Юрія, Олександра та Костянтина. В літописах збереглася згадка, що ці князі почали боронити Поділля і перестали сплачувати данину татарським баскакам. Коріятовичі обороняли народ від татар, збудували фортеці – Бакоту, Смотрич, Кам’янець, який став столицею Поділля. Після смерті Ольгерда в 1377 р. чалася боротьба за великокнязівський престол. Головною причиною було те, що Ольгерд,