Соціально-політичні процеси в селі Кримської АРСР 1920-х років

До середини 20-х років виявилось, що жодне із поставлених завдань не виконувалось успішно. Більше того, відбулося зниження показників порівняно з 1914-1917 роками. Причин цьому було багато. 

По-перше, на прикладі кримського села видно, що проголосивши на VIII з'їзді РКП (б) у 1919 році союз робітничого класу із середнім селянством, Радянська влада продовжувала в реальній практиці спиратися на бідняцько-батрацькі маси, які не розширювали своїх посівних площ, не займалися підвищенням продуктивності праці, оскільки одержували відчутну допомогу з боку держави. 

По-друге, основний тягар сільськогосподарського податку, особливо у другій половині 20-х років, перекладався на заможні верстви кримського села. За таких умовах більшість заможних селянських господарств, не бачачи стимулу в розширенні посівних площ та підвищенні урожайності, або повністю переставали працювати у своєму господарстві, або вели його без будь-якої зацікавленості в подальшому розвитку. 

По-третє, протягом досліджуваного періоду із центральних органів та кримської столиці на місця давалися суперечливі вказівки відносно трудових норм землекористування. Політика переселення селян до Криму з інших регіонів країни та розселення всередині республіки з гірських і передгірних районів у степову частину півострова, створення нових зернових господарств (радгоспів) – все це відбивало у селян бажання по-господарському ставитися до землі, яка передавалась від одних господарів до інших. 

Отже, сільське господарство Криму не тільки не показало зразків для наслідування фермерам капіталістичних країн та народам Сходу, як планували більшовики, а й опинилось у стані жорсткої економічної кризи. 

Для виходу з такої ситуації було вирішено стимулювати піднесення сільського господарства подальшим розширенням масштабів орендних відносин та найманої праці. Ці заходи швидко дали позитивний результат. Економічні показники значно покращились, в той же час посилилось соціальне розшарування в селянському середовищі: з одного боку, зросла кількість бідняцько-батрацьких елементів, з другого – заможних верств села. Загострилася класова боротьба між ними через протилежність їх економічних інтересів. Органи влади політичними та економічними заходами підтримували бідноту у цій боротьбі, прямо сприяючи тим самим подальшому її розпалюванню. Головним ставилося питання про соціалістичний устрій села шляхом його колективізації. Керівні органи Радянської влади СРСР, РРФСР і Криму виходили при цьому із ленінських настанов про націоналізацію всієї землі в країні та створення на базі поміщицьких маєтків значних радянських господарств під контролем Рад бідняцьких і батрацьких депутатів. Активна діяльність у цьому напрямі велася упродовж 20-х років, але бажаних результатів не забезпечила. 

У другій половині 20-х років ставлення властей до села стало жорсткішим, до заможних і куркульських верств застосувались адміністративні заходи для підриву економіки їхніх господарств. При цьому було використано вільні критерії визначення поміщиків і куркулів, що не мало нічого спільного з науковими трактуваннями таких понять. З цієї причини до розряду поміщиків і куркулів, які піддавалися репресіям, потрапляли не тільки заможні селянські обійстя, а й середняцькі, а нерідко і бідні, що було повним свавіллям влади відносно села і призвело до знищення найбільш міцних в економічному відношенні індивідуальних селянських господарств. Таке ж свавілля спостерігалося при наділі кримського селянства землею, оскільки норми наділів постійно переглядалися на користь держави. 

Все це завдавало удару по селянській економіці, позбавляло землекористувачів стимулів до розвитку своїх господарств. На кінець 20-х років сільське господарство Криму не досягло навіть дореволюційного рівня за розмірами посівних площ і валової продукції, зазнавало гострої кризи, яка в першу чергу стала наслідком пріоритету політики над економікою. 

У третьому розділі «Національна політика органів влади і її реалізація у сфері поземельних відносин» розглядається відображення загальнодержавного законодавства із земельного питання крізь призму національних особливостей Кримської АРСР, характеризується політика прилучення до ведення сільського господарства на території півострова євреїв-переселенців з інших регіонів СРСР. 

Сільське населення Криму вирізнялось національною строкатістю (на порівняно невеликій території проживали представники 76 національностей: росіяни, українці, татари, німці, євреї, греки, болгари, вірмени та інші), тому земельне питання тут тісно перепліталося з національним. Від можливостей його вирішення залежала доля міжнаціональних відносин. Розв'язання національного питання в Криму перш за все упиралося в землеустрій національних меншин. Успішне проведення цієї акції владні структури Криму пов'язували з перспективами просування соціалістичної революції на мусульманський Схід. Припускалось, що Радянська влада створить у Криму таку співдружність представників різних національностий, яка буде зразком для наслідування для сусідніх капіталістичних країн. Виходячи з цього, владні органи постійно викривали колишню Російську імперію, яка виявилася неспроможною вирішити проблеми у сфері міжнаціональних відносин, популяризували свої соціалістичні підходи до забезпечення рівності усіх націй і народностей. Але, приступивши до практичних дій у цьому напрямі, кримські владні структури, якими керували центральні органи Радянського Союзу, не змогли виробити зважених позицій у національній політиці, які б сприяли здійсненню поставлених завданнь. Наприкінці 20-х років, крім існуючих негативних явищ у міжнаціональних відносинах, з’явились нові, які стали наслідком практичних дій Радянської влади. 

З самого початку 20-х років національна політика в Криму проводилась однобоко, набувши форми