Соціологія: тези лекцій

Розглядаючи соціологію як науку про суспільство, важливу роль він відводив порівняльному методові досліджень, намагаючись піднести їх до світових зразків.

Один із найвідоміших у минулому вітчизняних соціологів Максим Ковалевський (1851-1916 рр.) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги не один якийсь момент, а всю сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці “Соціологія” (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання – розкриття причин спокою чи руху людських суспільств, стабільності й розвитку порядку в різні епохи. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також всіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

Ковалевський не вважав, що ідеї правлять світом чи перетворюють його на хаос. Він стверджував, що не існує єдиного визначального соціального чинника.

Відомий вчений Володимир Антонович (1834-1908 рр.) використовував свої історичні, етнографічні, археологічні знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Він є одним із перших вітчизняних дослідників, які пов'язували назву “Русь” із слов'янським племенем полян, і всупереч польським націоналістичним історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній історіографії, вказує на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для практичного вжитку термін “Україна-Русь”, який, на його думку, мав не лише утверджувати наступність історичного минулого і сьогодення, а й певною мірою самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіально поділеного між Австро-Угорщиною та Росією.

Учень Антоновича Михайло Грушевський (1866-1934 рр.) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведене вивченню історії Київської Русі, України, історичного процесу взагалі, проблемам генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують соціологічні погляди Грушевського щодо питання виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії.

Під час вимушеної еміграції (1919-1924 рр.) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, співробітники цього закладу проводили лекційну, пропагандистську і наукову діяльність. Були видані соціологічні пралі М. Грушевського, а також монографії В. Липинського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського соціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвячених різним аспектам минулого та сучасного життя України. Для українських емігрантів були організовані безплатні загальнодоступні курси з суспільних наук. Вони охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії, історії: початки громадського і державного життя або генетична соціологія (М. Грушевський) ; соціальні підстави розвитку мистецтва (Д. Антонович), історія української революції (П. Христюк) ; теорія нації (В. Старосольський) ; держава і державне право (М. Шраг) та ін.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX – початку XX ст. Іван Франко (1856-1916 рр.), який, аналізуючи “генезу творення людської спільності” і держави, немало роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу й автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.

Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. На думку історика, політолога, соціолога В'ячеслава Липинського (1882-1931 рр.), політичний ідеал для України – правова “трудова” монархія у формі гетьманату. Українську націю можна сконсолідувати на базі “територіального патріотизму”, тобто шляхом пробудження солідарності між усіма постійними мешканцями України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження. А ідея української державності – той фактор, який повинен забезпечити національну єдність усіх верств українського суспільства на ґрунті компромісу між ними.

Історик, громадський, політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882 – 1951 рр.) вважав, що українську державу спроможна збудувати провідна верства суспільства – аристократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, дійшов висновку про доцільність творення не народної, а демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі.

Отже, у другій половині XIX-на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але в їх працях досліджувалися лише окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення комплексу соціологічних проблем. І все ж у цей період сформувалася українська соціологічна традиція. Спрощені трактування поступалися місцем диференційованим, більш самодостатнім концепціям. Формувався власне соціологічний апарат. Почалася системна робота з питань методології і техніки досліджень. Нові соціологічні ідеї, які проростали в Європі, знаходили благодатний грунт і в Україні.

Історія світової соціології загалом, як й історія соціологічної думки в Україні, свідчить, що для її