Соціологія: тези лекцій

Своєрідним відображенням сутності людських стосунків, в яких помітну роль відігравали звичаї, забобони, традиції, обряди, а з часом певні громадські закони, є український фольклор (пісні, думи, казки, легенди, приказки).

З появою писемності певні сторони тогочасного соціального буття знайшли своє писемне відображення. Перші літературні твори – “повчання”, “проповіді”, “патерики”, “житія святих”, “слова”, народжені прагненням поширити християнство й уславити князів, бояр, монахів, – певною мірою відображали і тогочасні соціальні відносини, побут, культуру, настрої різних верств населення.

Однією з найважливіших протосоціологічних пам'яток першої половини XI ст. справедливо вважають “Руську правду” Ярослава, складену на підставі норм тогочасного звичаєвого права, що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Низку її ідей було покладено згодом в основу Литовських статутів, законодавства гетьманської доби.

У дидактико-теологічному творі першого київського митрополита Іларіона “Слово про закон і благодать” (XI ст.) поряд з похвалою великому князеві Володимиру, уславленням хрещення Русі спростовується твердження про існування у світі певного богообраного народу.

Низку протосоціологічних ідей містить “Повчання дітям” київського князя Володимира Мономаха (XII ст.), у якому він переконував своїх синів бути гуманними, справедливими, милосердними, обстоювати правду і справедливість, долати ненависть, злобу, чвари, уникати беззаконня. Саме в цьому вбачав князь запоруку єдності землі Руської, спокою її громадян.

Важливі відомості про тодішнє соціальне життя містить “Печорський патерик”, у якому йдеться про життя києво-печерських ченців.

Історики соціологічної думки знайшли чимало цікавих спостережень, міркувань у “Слові про Ігорів похід” (XII ст.), пройнятому передусім ідеєю об'єднання руських земель і подолання міжусобиць.

Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI-ХПІ ст., найпомітніший серед яких “Повість минулих літ”, авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив “Галицько-Волинський літопис”, який є важливим джерелом вивчення соціального життя на західноукраїнських теренах.

Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у ХІІІ ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центральноукраїиські землі були захоплені Великим князівством Литовським А більшість галицько-волинських земель опинилося під польською владою. З півдня дошкуляли татарські напади.

Історична доля українського народу покликала до життя своєрідний соціальний феномен – козацтво – проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина Особливість цього феномена полягає в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. З козацтвом були пов'язані перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв український вчений Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 – 1566 рр.), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які слухаються короля добровільно. Законові, що є гарантією розвитку та існування держави, повинні підкорятися всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві, тому їх за необхідності можна змінити.

Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби “клеїть” їх, в'яже одним вузлом. Держава виконує обов'язки щодо громадянина – її метою є гарантія права на існування кожного індивіда. Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність повинна бути спрямована передусім на інтереси держави.

Для держави принципово важливо дбати про освіту громадян: “Адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися”. Влада повинна всіляко сприяти розбудові нових шкіл.

Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII-XVIII ст. Він виявився попередником таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Ф. Прокопович, у бібліотеці якого були праці С. Оріховського.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545-50 – після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості у сфері духу.

У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український вчений Григорій Сковорода (1722-1794 рр.), який науку про людину вважав головною, найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення наукових і технічних досягнень, вважав найважливішою науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливий інтерес становить його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на