Соціологія: тези лекцій

Одним із творців соціології як науки, професії та навчального предмета є французький вчений Е. Дюркгейм. Найважливішими проблемами теоретичної соціології, які він розробляв, були природа суспільства, інтегративна основа, “здоровий” і патологічний його стан, методи соціологічного дослідження і статус соціології як науки. У 1896 р. в університеті міста Бордо він очолив першу у Франції кафедру соціології. З 1898 по 1913 р. редагував журнал “Соціологічний щорічник” (вийшло 12 томів). Співробітники журналу, прихильники дюркгеймівських ідей, створили наукову школу, яка отримала назву французької соціологічної школи.

Дюркгейм продовжував традиції позитивізму, вважаючи соціологію близькою до природничих наук з характерним для них індуктивним методом і принципом об'єктивного спостереження. У своїй книзі “Метод соціології” він формулює низку правил соціологічного пізнання, які, на його думку, гарантують об'єктивність і ефективність наукового пошуку. Основне правило соціологічного методу формулюється так: “Соціальні факти потрібно розглядати як предмети”. Сутність його в тому, що суспільство як реальність слід вивчати ззовні, об'єктивними методами.

Велику увагу Е. Дюркгейм приділяв проблемам самогубства, розглядаючи його як дію людини, спровоковану невдоволенням життям (нещастям), як соціальний факт, породжений соціальним середовищем. Самогубство, за Е. Дюркгеймом, – своєрідна аномія. Його творчість справила значний вплив на розвиток соціології. Важко знайти таку її галузь, від загальної соціологічної теорії до прикладних досліджень, де б не простежувався вплив ідей Е. Дюркгейма.

Окремий напрям у соціологічній думці представляв Карл Маркс (1818-1883 рр.). Його соціологічна теорія стала наслідком застосування філософського матеріалізму і матеріалістичної діалектики до вивчення суспільства, розуміння історії людства. Монізм (філософське вчення, яке бере за основу всього сущого одне начало – матерію або дух) матеріалістичного розуміння історії полягав у тому, що він розглядав її як живий організм, де взаємодіють не випадкові чинники, а функціонально залежні елементи єдиного цілого, підвладного дії певних об'єктивних закономірностей соціального розвитку. Визначальними серед них Маркс назвав економічні закономірності, виокремивши зі складної сукупності суспільних явищ матеріальні відносини. Сукупність матеріальних виробничих відносин, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на якому ґрунтується юридична, політична, ідеологічна надбудова.

Зміна різних епох в історії людства розглядалась як закономірний процес зміни прогресуючих з кожною епохою способів виробництва. В основі зміни способів виробництва – постійна суперечність між рівнем продуктивних сил і певними виробничими відносинами, яка виявляється в боротьбі антагоністичних класів і вирішується соціальною революцією. Пролетаріат, вважав Маркс, саме той клас, який здобуде перемогу в соціалістичній революції, приведе до звільнення суспільства від усіх форм експлуатації, до безкласової, комуністичної формації.

Марксизм відрізняється від інших суспільних теорій своїми претензіями на єдність теорії та практики. Якщо інші соціальні теорії не претендували на їх втілення, не ставили за мету змінити світ, задовольняючись лише його поясненням, то марксизм був насамперед програмою суспільного переустрою. Твердження Маркса про месіанську роль пролетаріату виявилися утопічними.

Значний внесок у соціологію кінця XIX-початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864-1920 рр.), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології.

Порівняно недавно усвідомили його роль і як організатора емпіричних соціальних досліджень.

Найвагоміший його внесок у розвиток методологічних аспектів соціології. Він є основоположником так званої “розуміючої соціології”, теорії соціальної дії. Соціологію він визначав як науку, яка прагне “зрозуміти” соціальну дію. На відміну від Маркса, Вебер не вважав організацію економіки основою стратифікації суспільства. Він виділив три основних компоненти нерівності, які, на його думку, взаємопов'язані і водночас незалежні. Багатство означає щось більше, ніж заробітна плата. Багаті часто взагалі не працюють, проте одержують великі прибутки за рахунок власності, капіталовкладень, нерухомого майна, акцій, облігацій. Представники різних соціальних класів – селяни, робітники, купці – мають неоднакові можливості для одержання прибутків і придбання товарів. Цим теорія Вебера близька до теорії Маркса. Однак, за Вебером, не все залежить від багатства. Оскільки різні групи людей різною мірою користуються повагою, мають неоднаковий престиж, він ввів поняття “статусні групи”, яке виражає другий компонент нерівності.

Члени статусних груп ведуть тільки їм властивий спосіб життя (проведення вільного часу, заняття “елітарними” видами спорту, вживання певного класу напоїв тощо). Статусні групи не обов'язково складаються з багатих, до них належать люди різного статку. На статус людини впливає кілька чинників. Багатство відіграє важливу роль, але не менш важливий престиж, який може зовсім не залежати від багатства. Так, професор коледжу, священик більш престижні, ніж власник порнографічного кінотеатру, який має значно вищі доходи. Окрім багатства і престижу Вебер означив третій тип стратифікації – владу, маючи на увазі здатність людини чи групи реалізовувати плани, здійснювати певну політику, долаючи опір інших людей або груп. Інколи можна не володіти багатством і не бути престижним, але володіти владою.

Веберівські дослідження започаткували концепції наукового управління суспільством.

Становище соціології в системі суспільствознавства кінця XIX – початку XX ст. не було однозначним. З одного боку, соціологія динамічно розвивається, розширюється тематика емпіричних соціальних досліджень, з'являються наукові журнали, товариства і кафедри, з іншого – представники традиційних суспільних наук продовжують ставитися до неї з недовірою, а в самій соціологічній теорії панує розлад.

Витоки української протосоціології сягають часів Київської Русі,