Соціологія: тези лекцій

Великий авторитет серед християнських мислителів протягом кількох століть мав римський єпископ Августин Блаженний (354-430 рр.). Він уперше глянув на історію людства як на єдиний, закономірний та об'єктивний процес, який є частиною еволюції світу загалом. Історія земного людства обмежується двома катастрофічними подіями: гріхопадінням Адама та Єви і Страшним судом. За цей час відбувається випробовування волі людей до добра, спокутування першородного гріха, закликання кращої частини людства до побудови священної спілки праведників, відокремлення праведників від грішників. Люди повинні прагнути потрапити в “град Божий”, тобто в “суспільство небесне”.

Діалектика всесвітньої історії уявляється Августину протиборством двох діаметрально протилежних за своїми інтересами та долями людських спільнот: “суспільства земного” і “суспільства небесного”. Протилежна й мораль обох суспільств: громадяни першого хочуть будь-якими засобами добре влаштуватись у цьому житті; громадяни другого беруть від цього життя тільки необхідне, терпляче чекаючи вічного блаженства в майбутньому.

Августин вважав мир вищим ідеалом будь-якого суспільства, але в земному суспільстві він триває недовго, тому що його роздирають егоїзм і ворожнеча. Такі думки фактично збігаються з деякими сучасними уявленнями про соціальні процеси, зокрема про нетривкість і непостійність процесу співробітництва.

Загалом суспільна модель Августина Блаженного є моделлю теократичної держави, в якій обґрунтовується необхідність підкорення світської влади авторитету церкви.

В епоху Відродження (XIV-XVI ст.) була започаткована нова система соціальних і моральних цінностей. Вирішальною тенденцією став перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння світу. Це дало імпульс новій соціальній психології: за нових економічних і політичних умов людина повинна покладатися тільки на власні сили, волю, знання, кмітливість, заповзятливість. Певного поширення набули й утопічні погляди.

Основні суспільно-політичні погляди епохи Відродження закумульовані в мистецьких, філософських творах великих гуманістів Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Бокаччо, Леонардо да Вінчі, Еразма Роттердамського, Сервантеса та ін. Однак соціально-політична думка Відродження поширилася здебільшого серед інтелектуально активної частини населення, умами народних мас оволодіти вона не змогла.

У соціально-економічному житті Західної Європи XVI ст. стали активно розвиватися капіталістичні відносини, які вивели на суспільну арену нові класи і нові відносини, що вступили в гостре протиріччя з феодальними принципами.

Тогочасна суспільна думка опинилася перед завданням осмислити існуючі соціальні реалії, передусім стосовно ролі та функцій держави, права, політики, особи. Одним із найяскравіших учених того часу, який наблизився до проблем буржуазного суспільства, став італієць Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.). Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства, обґрунтував теорію організаційної поведінки.

Макіавеллі розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту:

1. Авторитет або влада лідера кореняться у підтримці прихильників;

2. Підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, чого він чекає від них;

3. Лідер має володіти волею до виживання;

4. Лідер має бути завжди зразком мудрості та справедливості для своїх прихильників. Макіавеллі стверджував, що правитель, який бажає домогтися успіху, повинен вивіряти свої дії із законами необхідності (долі), а також зі способом поведінки підлеглих.

Серед теоретиків соціального менеджменту і сьогодні дискутується сформульоване Макіавеллі питання: що для лідера краще – навіювати страх до себе чи любов? Що для нього корисніше: аби його любили чи боялися? Краще, звичайно, вважав учений, поєднувати обидва мотиви, але страх міцніший і твердіший, а любов дуже тонка. Вона тримається на надто хиткій основі – людській вдячності, яка легко руйнується. Але діяти треба так, щоб страх не переріс у ненависть, інакше правителя ніщо не врятує від обурення мас.

Керувати людьми, стверджував Макіавеллі, можна або ласкою, або пригніченням, вчиняючи це дуже обачливо. Благодіяння правильніше роздавати по краплі. Щоб підлеглі мали досить часу для вдячної оцінки. Нагородами та підвищенням по службі дорожать, коли це трапляється рідко. А карати краще відразу і суворо. Одномоментна жорсткість сприймається з меншим роздратуванням, ніж розтягнута у часі. Там, де є роздратування, керувати поведінкою людей неможливо.

Актуальним є міркування Макіавеллі про те, що ніколи не можна усунути одну незручність, аби із цього не виникла інша. Якщо, наприклад, хочеш зробити народ сильним і великим, доведеться виховати в ньому свободу і незалежність. Але тоді цим народом вже не можна буде керувати, не рахуючись з його волею.

Помітний вплив на подальший розвиток суспільної думки справили концепції Томаса Гоббса (1588-1679 рр.), насамперед вчення про суспільний договір. Схематично його можна викласти так: люди від природи мають однакові права; одночасно природа створила й причини для конфліктів (війн) між ними – суперництво, недовіру, жадобу до слави. Все це призводить до жорстоких зіткнень між людьми; постійний страх за свою безпеку змушує, нарешті, прийняти розумне рішення – з глухого кута недовіри та конфліктів їх може вивести тільки суспільний договір.

Люди укладають суспільний договір не заради якихось високих ідеалів, а задля своєї вигоди. До суспільного життя їх схилили гіркі уроки минулого і лише згодом – виховання. Людина, як елемент природи, кидає своє природне буття і починає жити її штучними, створеними людьми, суспільними законами. Таким чином,