Соціологія: тези лекцій

На його думку, в державі (під державою розумів і суспільство) всі громадяни мають займатися тільки своєю справою і не втручатися в чужі. В цьому полягає і соціальна справедливість: кожен має своє і виконує також своє.

Платона часто називають попередником соціалістичних ідей. Основними чинниками, які породжують соціальні протиріччя, він вважав бідність і багатство; кращою державою – ту, в якій у людей все спільне. Філософи та воїни – вищі верстви суспільства – не повинні володіти приватною власністю. Держава має забезпечити їх усім необхідним для виконання своїх обов'язків.

Задля соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім'ю як соціальний інститут. Адже коли дружина й діти у кожного свої, це спричиняє особливі для кожного радощі й печалі, що роз'єднує людей і порушує державну єдність. Статеві стосунки у суспільстві повинні були суворо регламентуватися. Жінці дозволялося мати дітей з 20 до 40 років, чоловікові – з 25 до 55. Дітей, народжених поза зазначеними віковими межами, повинні були знищувати. Держава мала регулювати статеві стосунки так, щоб кращі сходились з кращими, гірші – з гіршими. Потомство кращих жінок і чоловіків необхідно було виховувати, гірших – знищувати. Виховання дітей – компетенція держави, матерям не треба знати своїх дітей особисто. Тоді кожна з них буде любити всіх дітей – ровесників своєї дитини як своїх імовірних дітей, що зміцнить єдність держави.

На питання, чи щасливими будуть у такому суспільстві люди, Платон відповідав, що його держава не передбачає щастя кожного зокрема, достатньо того, що вона щаслива загалом. Пізніше учень Платона Арістотель скаже, що в такій державі ніхто не щасливий, тому що вона загалом нещаслива, адже ціле не може бути щасливе, якщо його частини нещасливі.

Учень Платона Арістотель (384-322 до н. е.) є творцем найширшої наукової системи античності. Більше 150 його праць присвячені філософії, фізиці, космології, логіці, психології, мистецтву. Значне місце посідають і роботи з проблем суспільствознавства.

Теоретична спадщина Арістотеля містить цікаві погляди на соціальну організацію. Він вважав, що людина у своєму житті потребує певних благ, необхідних для існування. Без цього неможливий всебічний розвиток особистості. Але надмірні майнові статки не потрібні. Вчений обстоював необхідність приватної власності: коли власність буде поділена між окремими особами, зникнуть взаємні нарікання, кожен буде ретельно ставитися до того, що йому належатиме. Регулювати обсяги власності мають моральні, інтелектуальні чинники: щоб інтелектуальні люди не бажали мати більше, ніж треба, а інші не мали можливості бажати цього.

Взаємини громадян у суспільстві Арістотель вважав вищою формою спілкування. Кожний окремий вид спілкування виникає з прагнення певного блага. (Ця думка втілена й розвинута в сучасній соціологічній “теорії обміну”: люди взаємодіють на основі аналізу свого колишнього досвіду й потенційних винагород та покарань.)

Платон шукав абсолютної справедливості. Для Арістотеля основна дилема – влада закону чи влада людей. Погоджуючись з тим, що закон придуманий людьми й ніколи не буде досконалим, він підкреслював, що влада закону краща за владу будь-якої особи. Управління на основі закону не може бути абсолютно справедливим, але все ж воно є меншим злом, ніж свавілля та пристрасті управління, заснованого на владі людини. Концепція Арістотеля про владу закону була актуальною у середні віки, коли політичні відносини будувалися на звичаях, і стала важливою складовою європейської конституційної системи.

Значним соціологічним відкриттям Аристотеля є теорія “середнього елемента”, згідно з якою “середній елемент” – соціальна група, яка за майновим станом посідає проміжне місце між найбагатшою і найбіднішою верствами суспільства (малися на увазі вільні громадяни; раби до уваги не бралися). Держава, яка складатиметься переважно з людей середнього достатку, матиме й найкращий державний устрій, а її громадяни перебуватимуть у найбільшій безпеці. Вони не прагнутимуть чужого добра, як бідняки. Ніхто не претендуватиме на те, що належить середньому класу, бо він є більшістю населення країни. Арістотель був упевнений, що бідність породжує бунт і злочин, а там, де відсутній середній клас і чисельно переважають бідні верстви населення, неминучі соціальні ускладнення, які можуть призвести до загибелі держави.

Арістотеля справедливо вважають провісником політики середніх верств населення. У XX ст. теорія “середнього класу”, що обґрунтовує його стабілізуючу роль у суспільстві, посіла помітне місце в соціології.

Соціальна думка Стародавнього Риму формувалася під впливом вчень давньогрецького походження. Однак римські мислителі ближче підійшли до осмислення сутності рабовласницького суспільства, передусім щодо власності, майнових відносин, ролі держави у цих процесах. Вельми цікаві соціально-політичні міркування висловлювали знаменитий оратор Цицерон, правники Гай, Модестіан, Папініан та ін.

Головні протиріччя рабовласницького ладу, жорстокість Римської імперії щодо будь-яких спроб похитнути її устої породжували у народних мас відчуття безсилля, безвиході, що було однією з основних передумов поширення релігійних настроїв. Народ, сподіваючись на краще життя, чекав Спасителя. Згідно з християнським ученням ним став божий посланих Христос.

За тих часів моделі формулювання та вирішення соціальних проблем формувалися відповідно до загального світобачення та під впливом провідних релігійних концепцій. В основі соціальної парадигми стало християнство, яке зберегло свої позиції і в середні віки. Космологічний фаталізм, характерний для античності, заступив християнський провіденціалізм (від лат. – передбачення, провидіння), який розглядав історію як