Структура і поетичні функції атрибутивних словосполучень у поезіях шістдесятників

Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що вона виконана в річищі функціонального синтаксису – одного з перспективних розділів сучасного мовознавства. Вагомість спостережень і висновків дослідження визначається важливістю аналізу поетичного мовлення для синхронного вивчення мови, оскільки в ньому відображаються живі мовні процеси, які формують тенденції розвитку синтаксису одного з важливих жанрів художньої літератури – поезії, – складової частини художнього стилю. 

Практичне значення дисертації визначається можливістю використання результатів проведених спостережень у створенні вузівських підручників і посібників з курсу сучасної української літературної мови, стилістики мови, лінгвістичного аналізу тексту, при читанні спецкурсів і веденні спецсемінарів, присвячених аналізові індивідуально-авторських особливостей мовотворчості поетів. 

Апробація результатів дослідження. Основні положення дослідження були викладені на конференціях, що проводилися у Дрогобичі (1996, “Гуманізм. Людина. Моральність: людинознавчі філософські читання”), у Чернівцях (1997, “Актуальні проблеми синтаксису”), у Тернополі (1998, “Творчість Богдана Лепкого в контексті європейської культури XX ст. ”), у Сумах (1998, Лінгво-філософські аспекти гуманітарної освіти”; 1998, “Олександр Олесь: проблеми вивчення творчої спадщини і сучасність”). 

У повному обсязі дисертація обговорювалась на засіданні кафедри української мови Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.

З теми дисертації опубліковано 6 статей.

Структура дисертації. Мета і характер дослідження зумовили послідовність і логіку викладення матеріалу. 

Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та списку скорочень. Розділи поділяються на підрозділи. Обсяг дисертації – 153 сторінки. Список літератури включає 216 джерел. 

 

 

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, мета і завдання, наукова новизна дослідження, визначається теоретичне і практичне значення результатів дослідження. 

У першому розділі “Структура атрибутивних словосполучень у поезіях шістдесятників”, який складається з трьох підрозділів, констатується, що в поезіях розглядуваних авторів використовуються атрибутивні словосполучення, cтруктурні ознаки яких відповідають мовним моделям: простим (лопушині листя (М.В.), чарівна врода (Д.П.), віковий поріг (В. Ст.), мельхіорове літо (Л.К.)) і ускладненим (мозолястий і чесний світ (В.С.), не глибокі, та чіткі сліди (В.С.), і сині, і білі автомобілі (П.З.), часи страшні, аж волохаті (Л.К.), земна тужава твердь (В.Ст.)), які представлені мовленнєвими варіантами ускладнення, поширення і розміщення означальних компонентів у межах аналізованих сполук. Частота вживання простих чи ускладнених атрибутивних структур визначається як одна з суттєвих ознак поетичної манери поета. 

Важливу роль у визначенні віршового стилю кожного з митців відіграє врахування словорозташування в атрибутивних синтагмах. Виявлено п’ять типів прикметниково-іменникових сполук, уживання яких позначається на формуванні ритмічного й інтонаційного ладу віршів. Серед них ритмо-синтаксичні групи типу АN і варіанти, NА й варіанти, АNА та варіанти, а також перервані конструкції на зразок “означення – дієслово – означуване”. З цими типами розміщення компонентів атрибутивних словосполучень пов’язується не тільки змістова чіткість, а й ритмомелодійна гнучкість і стилістичний колорит поезії. Дистантне ж розташування означення і означуваного – одна з важливих ознак віршової мови (С.Я. Єрмоленко). Завдяки обраному типу словорозташування поети досягають створення певного колориту оповіді, необхідного для реалізації ідейно-тематичного та художньо-образного задуму. 

Кількісна характеристика вживання різних типів словорозташування в атрибутивних сполуках у кожного з поетів дає можливість говорити про особливості поетичної манери розглядуваних авторів, що з урахуванням інших стилістично-синтаксичних засобів створює уявлення про специфіку індивідуального стилю. 

Розташування компонентів атрибутивних словосполучень як стилістичних одиниць взаємодіє з близьким або віддаленим словесним оточенням, тобто з мікро- або макроконтекстом. Саме контекст становить необхідну умову гнучкого поєднання прикметника й іменника для створення незвичних семантичних сполук означення й означуваного, того, що формує художній образ. Зразки стилістичних неологізмів, засвідчені в поезіях шістдесятників, доводять, що контекст допомагає осягнути семантичне багатство слова, виявити приховану, незвичайну сему, яка “прояснюється” семантичною структурою конкретної твірної основи або лексико-семантичним співвідношенням поєднуваних компонентів атрибутивного словосполучення. 

У другому розділі “Атрибутивні словосполучення за семантикою означуваного в поезіях шістдесятників” підкреслюється важливість аналізу іменників у складі словосполучень на матеріалі поезії, оскільки їх розгляд дає можливість 1) виявити особливості функціонування розглядуваного класу слів на одному з етапів розвитку сучасної української мови і 2) за вжитими в творах іменниками, що входять до атрибутивних словосполучень, визначити і загальні здобутки поетичного стилю, і окремі риси специфіки індивідуального стилю поетів. У тому і в іншому випадках встановлення своєрідності змін має визначатися не тільки зовнішнім впливом, тобто тією рушійною силою, яка їх зумовлює, а й дією внутрішніх можливостей мови, зокрема здатністю іменників до сполучуваності з іншими словами. А те, що в словосполученнях, у тому числі й атрибутивних, передається оцінка й розуміння дійсності як вияв людської свідомості, нового підходу до пізнання дійсності, відкриває шлях до виявлення тенденції мовного розвитку взагалі. 

У роботі розглядаються такі семантичні групи іменників – складових атрибутивних словосполучень, засвідчених у віршовому мовленні поетів-шістдесятників: 1) іменники конкретного значення, в числі яких: ботанічні і зоологічні назви, часові і просторові поняття, найменування явищ природи й об’єктів навколишнього середовища; 2) іменники з абстрактним значенням, серед яких: іменники на означення почуттів, переживань; іменники – назви понять внутрішнього світу людини; іменники на означення психічного й фізичного стану істот. 

Природно,