Структура і поетичні функції атрибутивних словосполучень у поезіях шістдесятників

Значний масив новотворів становлять складні іменники, утворені від: а) поєднання іменникових і дієслівних основ: приосінній сонцелет (В. Ст.) ; б) сполучення прикметниково-іменникового типу: гола люболаска, біла крутогора (Д. П.). 

Оказіональними твореннями стали множинні форми іменників, які, як правило, не побутують у множинних формах. У поетичному вжитку, виявляється, вони можливі, напр. : щоденні журби, солодкі довіри і невіри (В. Ст.), людські темноти (М. В.), блакитні далечизни (Д. П.), дрібненькі втіхи, дрібненькі печалі, найдорожчі мети (В. С.). 

Дані спостережень засвідчують, що жоден з розглядуваних поетів не нехтує утворенням неологізмів. Можна лише помітити більший потяг до них у М. Вінграновського, Д. Павличка, В. Стуса і менший – у Л. Костенко, П. Засенка, В. Симоненка. 

Досліджуваний у цьому розділі матеріал дозволяє констатувати, що в поезіях шістдесятників представлено весь спектр розрядів іменників сучасної української мови. Одиниці цих лексичних груп не тільки виступають фоном у зображуванні подій, а й використовуються як образне їх змалювання і як засіб передачі індивідуального ставлення до описуваного. 

Разом з цим дослідження показало, що в системі вжитих іменників зберігають активність загальномовні слова конкретного й абстрактного значення з їх усталеною семантикою. Додаються лише окремі слова на означення нових реалій і понять, пов’язаних переважно з науково-технічним прогресом відповідного десятиліття і своєрідно інтерпретованих митцями. Таким чином, поетична мова шістдесятників відбила об’єктивний процес розвитку української мови на рівні лексики, зокрема в групі іменників, і дала зразки переносного їх уживання і можливої появи неологізмів за відомими в мові моделями словотворення. 

Третій розділ “Супровідний компонент у складі атрибутивних словосполучень у поезіях шістдесятників” присвячений аналізові супровідного компонента у складі словосполучення в поезіях шістдесятників – прикметника, завдяки якому воно набуває назви атрибутивного. Уживаючись при іменникові і творячи атрибутивне словосполучення, прикметник, хоч і має статус залежного слова, відіграє важливу смислову і стилістичну роль: він звужує значення іменника виділенням якоїсь однієї властивості предмета, утворюючи нове значення, і разом з тим реалізує художній задум автора. 

Розгляд функцій прикметників у складі атрибутивних словосполучень у поезіях шістдесятників підтверджує висловлену С. Я. Єрмоленко думку про те, що з-поміж інших означень “означення прикметникового походження відкривають широкі можливості для переносного, метафоричного вживання ознак, для формування тропеїчних виразів. ”1 Простежується це на використанні якісних і відносних прикметників. 

В означальних відношеннях найяскравіше виявляється роль прикметників як художнього тропу – епітета. Шістдесятники прагнуть створити епітети конкретні, емоційні. Для цього вони послуговуються словами, що передають матеріальну і нематеріальну якість предметів, їх колір, запах, смак, і кладуть в основу епітета просту і наочну паралель, на чому і грунтується стилістичний неологізм. 

У результаті ознаки кольору чи смаку, форми чи запаху стають не стільки носіями реальної прикмети, скільки засобами вираження емоційної ознаки, тобто суб’єктивно забарвленими індивідуальними образами предметів, явищ, думок, почуттів. Більшість епітетів, засвідчених у творах розглядуваних поетів, загальновживані. Серед них є епітети типові для фольклору, наприклад: свіжа могила, сивенький коник, чорна хмара, вороні коні, карі очі, чорне поле, біленька рученька (М. В.), чорні круки, сира земля, шовкова трава, чорна хмара, чисте поле, жовті кості, біла сорочка, чорна ніч (Д. П.), чорні коси, свіжа могила, білі кості, білі руки, сива зозуленька, чужа земля (Л. К.), білі лебеді, чиста роса, чисте поле, біле тіло (П. З.), вороний кінь, білі лебеді, чисті роси, шовкові трави, ясний місяць (В. С.), великі тумани, білі руки, золоте жито (В. Ст.). Їх використання в поезіях шістдесятників – це не просто данина фольклорній традиції і класичній українській літературі. Воно викликане природною потребою, без якої художність поезії, написаної українською мовою, не існує. Епітети цього зразка засвідчуються в поезіях усіх поетів розглядуваного періоду, проте найбільш помітні у віршах М. Вінграновського, Л. Костенко, Д. Павличка. У кожного з поетів є певне коло частовживаних загальномовних епітетів, наприклад: дзвінкий голос (Л. К.), дзвінка мова (Д. П.), дзвінкі потоки (П. З.) ; блакитні очі, блакитна вись (В. С.), блакитні небеса, блакитна вись, блакитна далечина (Д. П.), блакитний простір (П. З.) ; голубий океан, неосяжно голубе небо, голубі зіниці (В. С.), голуба даль, голубе небо, голубі очі (Д. П.), голубий космос, голуба вода (П. З.), голубе небо (Л. К.), голуба ріка, голубі небеса (М. В.) ; сині марева, синє небо (Д. П.), синє небо (М. В.), сині світи, сині галактики, синій полярний лід (П. З.), сині очі, сині сніги, синій зеніт (В. С.). Неважко помітити, що прикметник дзвінкий поєднується традиційно з іменниками на позначення звукових явищ, прикметники блакитний, синій, голубий – як правило, співвідносяться з імениками вода, очі,