Структурно-комунікативні ознаки неповноти речення

Предмет:

Тип роботи:

Автореферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

детермінанти (її започаткувала Г. О. Золотова), яким стали приписувати функцію вторинного імпліцитно-предикативного позначення дії, тобто ознаки напівпредикативності. У цьому напрямку дослідження продовжили Г.М. Акимова, П.О. Лекант, Н.Ю. Шведова, С.Я. Єрмоленко, О.А. Бех, І.І. Слинько, Н.В. Гуйванюк, М.Ф. Кобилянська. У їх працях усі еліптичні речення чи лише окремі їх різновиди (зокрема буттєві бездієслівні) віднесено до двоскладних повних речень, у яких другорядні члени, зокрема обставини і додатки, функціонують у предикативній чи напівпредикативній функції, або ж до односкладних із локальними чи темпоральними поширювачами. Таке трактування статусу еліптичних речень суперечить традиційним підходам і спонукає до перегляду проблеми розмежування повноти/неповноти не лише двоскладних, а й односкладних синтаксичних одиниць.

У другому розділі – “Структурно-комунікативні ознаки неповноти речень у діалогічному мовленні” – подається коротка характеристика діалогової форми спілкування та визначаються основні чинники, що впливають на вербалізацію/невербалізацію окремих компонентів повідомлення (пресупозиція мовців, діалоговий характер спілкування, темп розмови, екстралінгвістичні чинники). На основі аналізу комунікативної настанови адресанта та адресата описується функціональна специфіка неповних речень в основних типах діалогів.

Одним з найпоширеніших типів організації діалогового спілкування є “питання – відповідь”. За такої організації спілкування комунікативна функція адресанта полягає в отриманні (з’ясуванні чи уточненні) знань від адресата, якого він спонукає зайняти позицію мовця для з’ясування певних реалій. Функціональна специфіка відповіді на питання полягає у тому, що в ній актуалізується й експлікується очікуваний адресантом зміст – рематичний компонент, тоді як інші можуть залишатися невираженими. Адресат, керуючись настановкою співрозмовника, словесно позначає, як правило, найбільш важливі, необхідні, нові компоненти смислу, залишаючи невираженими уже вербалізовані в запитанні компоненти, на основі яких будується відповідь.

Неповноту репліки-відповіді спричиняє опущення присудка (головного члена односкладного дієслівного речення). Подібне явище найчастіше спостерігається у діалогічніх єдностях “питання-відповідь”, спрямованих на з’ясування обставинної, рідше об’єктної чи суб’єктної характеристики дії, яку реалізує один із учасників спілкування чи сторонній суб’єкт, наприклад: – Де ти був? – Як де – на роботі. (О. Ковінька). Цвіркун. Кого ж ви справді чекаєте? Клавочка. Кого ж, як не графа. (І. Кочерга).

Менш продуктивними є діалогічні єдності “питання – відповідь”, де простежується спрямованість на уточнення інформації, якою володіє адресант, зокрема факту дії, об’єктної, обставинної чи суб’єктної характеристики дії, наприклад: Міріам. Мушу всіх любити? Месія. Так, всіх. (Леся Українка). – І гарно було їхати? – І гарно, і м’яко. (М. Стельмах). – Усі прийшли? – Всі. (М. Коцюбинський).

Опущення підмета спричиняє неповноту репліки – відповіді переважно тоді, коли мова йде про сторонній суб’єкт, який не бере участі у комунікативному акті. Таке опущення можливе за умови, коли адресант спрямовує адресанта на уточнення можливості (реальності/ірреальності) виконання дії, факту існування стороннього суб’єкта, наприклад: – А Десна не висохне, тату? – Та не висохне. (О. Довженко). – А щуки є? – Єсть. (О. Ковінька). Значно рідше підмет опускається за умови, коли адресант прагне конкретизувати певну дію чи цікавиться її якісною характеристикою: – А зараз що вони роблять? – Полягали спати. (А. Дімаров). – Як там твоя половина поживає? – Спасибі! Вибрикує! (О. Ковінька).

У репліках – відповідях може опускатись і прямий, рідше непрямий додаток, виражений іменником в орудному відмінку, який входить у дієслівне словосполучення як детермінант: опущення цих компонентів спостерігається у діалогах, спрямованих на уточнення факту виконання дії: – Самовар вам наставити? – Настав. (М. Коцюбинський). Менш продуктивними є діалогічні єдності “питання – відповідь”, семантична спрямованість яких передбачає з’ясування обставинної чи суб’єктної характеристики дії: – А де ж візника поділи? – З’язали. (О. Ковінька). – Мотре! Хто тобі купив оті червоні кісники? – Купив хтось, та не скажу. (І. Нечуй-Левицький).

Опущення обставини спостерігається переважно за умови, коли адресант орієнтує співрозмовника на уточнення факту виконання дії, що характеризується просторовими координатами:

- Чи вийдеш по обіді на музики? – Вийду! (І. Нечуй-Левицький).

- А до школи ходиш? – Першого вересня піду. (М. Стеценко).

У діалозі “повідомлення – продовження” комунікативний аспект взаємодії полягає у цілеспрямованому обміні повідомленнями про якийсь факт чи явище дійсності, подію тощо. Причому перша репліка такого діалогу має характер звертання – повідомлення, що характеризується як реальна інформація. Наступна репліка є реакцією адресата, який продовжує розмову на задану тему і містить вказівку щодо істинності попередньої репліки. Опираючись на повідомлення партнера, адресат виражає свою сми-слову позицію, експлікуючи найбільш важливі інформативні компоненти повідомлення. Однак, враховуючи факт спільного розгортання теми повідомлення, адресат не обмежує свою репліку морфологічними показниками, які виражають поняття, відомі з попередньої репліки, внаслідок чого репліка – продовження реалізується, як правило, неповним реченням.

Найчастіше формально-граматична неповнота виражається в опущенні підмета. Це явище досить поширене у випадку, коли співрозмовники спільними зусиллями розгортають цілісне повідомлення про один і той же суб’єкт, який у попередній репліці може сприйматись і як предметний актант, наприклад: Парубки. Якась баба танок водить. Дівчата. Сама танцює. (М. Старицький). Квітка. Нема, нема її, я вже забігав сюди... Кунішевич. То певно, ще дома, прийде. (М. Старицький).

Значно рідше у репліці – продовженні опускається присудок (головний член односкладного речення). Опущення можливе за умови, коли співрозмовники інформують один одного про власні почуття, переживання, стан шляхом зіставлення предикативної ознаки